Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко
Ясно видно, що епітет Талакету стосується саме воїна — під цим іменем виступає могутній воїн Бгішма, який у «Махабгараті» очолює військо кауравів. Більше того, ім’я Бгішма знаходить український еквівалент — Бушма, одним з імен якого є і Апаґея, утворене від однієї з назв священної Ґанґи — Апаґа (див. статтю «Бгішма, Апаґея і священна Ґанґа»).
Є ще белуджське плем’я тальпури, яке у ХVIII ст. захопило <283> Сінд. Засновник сікхизму Ґуру Нанак народився 1469 року в селі Тальванді (нині Нанкана Сахиб у провінції Пенджаб, Пакистан), за 55 миль на північний захід від Лахору. Принагідно відзначимо, що Птолемей згадує в Тавриці (сучасний Крим) поселення Лагура. Індійський Лахор у давнину називався Шалатура, а в південно-західному Криму документи ХVІІІ ст. знають назву Чалтура, сучасне Челтера (ІА, 92, 268). Неподалік Тальванді було й місто Чухиркан, куди батько послав майбутнього засновника сікхизму зробити закупки, прагнучи прилучити сина до торгівлі. Але з цього нічого не вийшло — підліток роздав гроші жебракам і факірам. Назва Чухиркан тотожна назві Чигирин.
Ім’я Таладжанґха має у «Махабгараті» один демон, про якого мовиться, що він був убитий жезлом Брахми, бо зневажливо поставився до тих, хто гідний почестей (АП, 705). Таладжанґха також — цар із роду хайхаїв, внук Арджуни Картавір’ї; за «Артхашастрою», він загинув від того, що посмів напасти на брахманів з роду Бгріґу (АП, 705). А Бгріґу належить до ядавів, він — дід Деваяні, матері Яду. У «Махабгараті» згадується тіртха (місце прощі) Талалохітья, яку, за переказами, в давні часи заснував Рама. В «Океані сказань» Сомадеви (ХІ ст.) один із воїнів-раджпутів зоветься Талабгата. А оскільки bhata в санскриті — «воїн» (СРС, 474), то компонент тала, очевидно, мусить мати значення, яке характеризує воїна, скажімо, могутній, мужній, хоробрий, неперевершений, славний, великий, нездоланний тощо. Тобто ім’я Талавіра, засвідчене в Броварах, але не виявлене в індійців, може значеннєво відповідати імені Балавіра, яке означає «Могутній богатир», «Герой»; таке ж значення має індійське Сувір, тотожне українському Севір. Ім’я Таладжанґха й однойменний етнонім тлумачаться відповідно як «Довгоногий» і «довгоногі», хоча санскритські словники такого значення для тала нібито й не дають. А джанґха — справді «нога» (до ступні).
Показово й те, що в Індії фіксується низка назв із Тала: Талаґунда, Таладгваджа, Таладжа, Талапурамсака, Талаттхера, Талахарі, Талеватака (суч. Талеґаон). Із цих назв Таладгваджа збігається з епітетом Балавіри — «Талостяжний», а Талахарі пов’язується з Вішну, бо одне з імен Вішну — Харі. Талахарі ототожнюють із місцевістю в окрузі Біласпур; давня назва її, схоже, була Тара-дамшака-бгуті, згадана на мідній дарчій пластинці, знайденій там. Тоді, певно, компонент Тала міг мати давнішу форму Тара. Назву Таладгваджа ототожнюють із наз<284>вою Таладжа, а розташовують у Катхіяварі, в Ґуджераті.
Талаґунда розташована в штаті Майсор, де було знайдено напис на кам’яній колоні одного царя. Талаттхера — назва села, засвідчена на дарчій мідній табличці з Судави; у ній мовиться, що цар із династії Ґанґів подарував село брахманові Вішнусомачар’ї. Тобто й тут бачимо опосередкований зв’язок із Вішну. Талеватака ототожнюється з Талегаоном біля міста Пуна. Тут також знайдено мідну пластинку часів царя Крішни І з династії Раштракутів.
Талапурамсака — теж село, подароване брахманам Крішною ІІІ із цієї ж династії (НСАІ, 193, 194, 299, 330). Як бачимо, більшість згаданих назв так чи інакше причетні до Вішну, Крішни й Балавіри-Баладеви.
Слід відзначити, що і в Україні чимало назв, які містять компонент Тал. Наприклад, тільки на Черкащині: Тальне — місто, районний центр; ріка Тальянка, назва якої напрочуд перегукується з епітетом Балавіри — Таланка; Тальянки — село, біля якого виявлено залишки 5 поселень трипільської і 1 — черняхівської культури. У Христинівському районі цієї ж області — село Талалаївка, а в Чернігівській — село й селище (райцентр). Сюди ж і гідроніми: Талаліївка, Таламаш, Талачерський, Талівська, Талма, Талова, Таловець, Таль, Тальнянка, Тальянська тощо. З чого видно, що компонент Тал не регіональний, що охоплює вузький ареал, а поширений в усій Україні. Гідронім Таламаш спонукає звернути увагу на давнє місто в Галицькій землі, згадуване в Іпатіївському літописі під 1213 роком — Толмачь, яке сьогодні тлумачиться як похідне від назви тюркського племені і від давньоруського тьлмачь — «толмач», «перекладач» (НДГ, 172).
Що ж до компонента пінда в прізвищі Талапінда, то й він має індійські паралелі. Тут є такі ритуальні терміни, як пінда — кльоцка, кулька з вареного рису й муки; іноді до цієї суміші додають трохи кунжутної олії або м’яса. Ці кльоцки приносять у пожертву предкам (пітрі) при поминальному обряді, який називається шраддга. Оскільки санскритська шраддга — це давньоукраїнська тризна, а українцям відоме прізвище Тризна, то цілком імовірно, що вони знають і прізвище Пінда. Або прізвища, де це слово виступає одним із компонентів. Тоді козацьке прізвище Талапінда і є свідченням цього.
Цікаве в цьому плані й прізвище козака Канівського куреня — Лаврін Шпинда, де служив і козак Семен Талапінда. Прізвище Шпинда може відповідати санскритському терміну сапінда. Коло родичів, які спільно приносять пінду як поминально пожертву по<285>мерлим предкам — батькові, діду чи прадіду — означається терміном сапінда, досл. «співкльоцник», «однокльоцник». Де са — префікс сукупності, спільності, збірної множини (пор. схожий сучасний термін однокашник, який первісно теж сходить до спільного споживання ритуальної їжі — каші). Сапінда — близький родич (звичайно до третього коліна по висхідній і по низхідній лінії), що приносить жертовну їжу тому самому предку. Терміном сапіндакарана означується обряд прилучення небіжчика до сонму предків, яким здійснюють поминальні пожертвини (Пандей, 308). Упродовж десяти днів після смерті робилися жертвоприносини на честь небіжчика — пінда. Вважалося, що завдяки цій пінді кожного дня створюється якась частина нового «примарного тіла» небіжчика: першого дня — голова, тоді очі, вуха, ніс і т. д — це так звана дашаґатра. На десятий день це «примарне тіло» вважається повністю створеним (ДДО, 288–289).
Одинадцятого дня після смерті небіжчика готують десять пінд-кльоцок — кульок із вареного рису, змоченого в молоці з водою; вважається, що ці кльоцки допомагають небіжчику отримати нове тіло для наступного життя. Ці ритуали, які йдуть за кремацією-спалюванням, вважаються несприятливими й духовно нечистими.
