Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

– Що там? – підозріло запитав Кад.

– Нічого. Він порожній! –  Вона відкрила футляр, показав Каду і знову сховала в кишеню.

Кад із задоволеним виглядом сів на м'який табурет з високою різьбленою спинкою.

– Може розповісти мені про своє життя у світі людей? – спитав він, не зводячи погляду від її покусаних, і від того привабливо припухлих губ.

– Я не знаю, що тобі розповісти. Це життя тепер так далеко від мене, що здається – його взагалі не було.

Веда не брехала. Лише шостий день блукає вона Зальгаром, а начебто  – цілу вічність. Але чи справді шостий? Вона сприймає добу так, як прийнято у людей, але не знає, як тече час тут і чи однаково тече  він у кожному зі світів? До того ж, невідомо, як довго вона валялася непритомною у  тому, хай йому абищо, драконячому підземеллі.

– І ти ніколи нікого не любила?

Дурніше питання він вигадати  не міг!

– Чому ж? Любила.

– Але зберегла себе! Отже, любила замало? – чіплявся Кад.

– Ні, не тому. Не дочекалася взаємності.

Вести відверті розмови  з шостим принцом не хотілося, а вигадувати небилиці не залишилося сил.

– Це добре! Добре, що не віддала себе недостойному! Зате тепер ти станеш щасливою  поряд із тим, хто  з задоволенням подбає про твоє щастя!

Веда сумувала. Нестерпно хотілося запустити Каду в голову вогненним згустком. Згубна лють у душі, у серці, у печінках, але безтурботний спокій на обличчі: Веда лише кивала та лагідно посміхалася.

Кроки за дверима. Тул!

Ледве стрималася, щоб не кинутися йому в обійми. Скам'яніла, на мить вп'явшись пальцями в підлокітники крісла, окинула його швидким поглядом. Трохи блідий, губи пересохли і навіть волосся злегка потьмяніло, але рухається легко, значить рана не така  вже й небезпечна. Болюча ніжність здавила їй груди.

Нелемотуллаф повільно наблизився і зупинився на відстані трьох кроків від крісла.