Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Террі Гудкайнд
За останні кілька років перебування лорда Рала вдома, в Палаці, було рідкісною подією. Річард не міг звинувачувати своїх підданих за те, що при його вигляді люди відчувають цікавість. Його і справді було складно не помітити в одіянні бойового мага з спадаючим золотим плащем за плечима. Але сам він досі не міг думати про це місце, як про свій дім: у його серці домом для нього залишався Оленячий Ліс. Він виріс, гуляючи серед величних дерев, а не високих кам'яних колон.
Генерал Трімак, командир внутрішньої гвардії Народного Палацу, різко зупинився і, віддаючи честь, шанобливо вдарив себе по шкіряній броні на грудях. Пролунав і затих м'який металевий передзвін спорядження, коли услід за командиром дружно відсалютували інші солдати. Ці воїни були особистою охороною лорда Рала, коли той був у своєму палаці. Вони постійно стежили за подіями в залах і були здатні майже з першого погляду оцінити будь-якого прибульця. Кожен з них швидко оглянув Кару і Ніккі, що стояли біля Річарда. Ці люди складали останнє кільце сталі між лордом Ралом і найменшою небезпекою. Вони були відібрані до Внутрішньої Гвардії, тому що були найбільш досвідченими і відданими з усієї д'харіанської армії.
Після військового вітання, командир вклонився Карі, а потім звернувся до Річарда.
— Лорд Рал, ми раді нарешті бачити вас вдома.
— Боюся, генерал Трімак, це зовсім ненадовго. Я не зможу затриматися, — Річард вказав на Кару і Ніккі, — У нас невідкладна справа і ми повинні відправлятися негайно.
Генерал Трімак зітхнув з щирим смутком, хоча і не дуже здивовано. Потім його обличчя трохи просвітліло від здогадки, що прийшла в голову.
— Ви знайшли вашу дружину, так? Жінку, яка залишила в Саду Життя ту статуетку, що ви виявили?
При думці про Келен Річард відчув укол болю і провини за те, що зовсім закинув її пошуки. Як він міг дозволити іншим турботам відволікти себе? Хіба могло бути щось більш важливе? Він постійно змушував себе не думати про видіння, викликане Шотою. Могло здатися, що він закинув свою найважливішу справу, відволікаючись на останні події. Але ж насправді це не так! У нього не було вибору, проте тепер він повернеться в Замок і продовжить пошуки.
Навіть займаючись іншими справами, він не переставав думати про неї. Або не залишав спроб здогадатися, куди ж Сестра Юлія могла відвести Келен. Куди могли податися Сестри, заволодівши, принаймні, двома скриньками? Який у них план? Якби він зміг відповісти на ці питання, тоді, ймовірно, зміг би відправитися услід за ними.
І ще одне приходило йому в голову. Щоб відкрити правильно шкатулки Одена, їм потрібна «Книга Зниклих Тіней». Так що, можливо, вони самі знайдуть його, якщо він затримається в одному місці достатньо довго. Адже книга існує тільки в його пам'яті. Якщо, втім, вони не готові були ризикнути своїм майбутнім безсмертям. Але в цьому Річард сильно сумнівався. Їм необхідний ключ до розгадки — а такий ключ був тільки у нього. Келен була частиною цього плану, але все одно, їм потрібно було те, чим володів один лише Річард.
Єдиним способом знайти Келен, який він зміг придумати, було вивчити все, що можна про заклинання Вогняного Ланцюга та шкатулки Одена. Можливо тоді він розгадає плани Сестер. Книги необхідні для такого дослідження, так само як і люди, які найкраще розуміли ці книги і мали найбільший досвід в таких питаннях, знаходилися в Замку. Значить, йому необхідно було повернутися в Замок.
Річард зустрів чекаючий погляд генерала.
— На жаль, поки що ні. Ми все ще шукаємо її, але дякую вам за турботу.
Ніхто, крім Річарда, навіть не пам'ятав її. Не пам'ятав її посмішку, світло душі, сяюче в її зелених очах. Часом Келен навіть йому здавалася нереальною. Вона була, немов неможливий образ, всього лише смутний спогад, втілення його найгарячіших мрій. І він чудово розумів, як важко доводилося його близьким у цій ситуації.
— Сумно це чути, лорд Рал. — Генерал обвів поглядом юрби людей, які рухалися по коридору. — Сподіваюся, цього разу вас привели сюди не чергові неприємності?
Настала черга Річарда зітхнути.
— У деякому роді, так і є.
— Армія Імперського Ордена продовжує наступ на Д'хару? — припустив генерал.
Річард кивнув.
— Боюсь, що так. Новини такі, генерал — я віддав нашим військам наказ не вступати в бій з армією Джегана. У нас надто мало людей, щоб мати хоча б невеликий шанс на перемогу. Це буде просто безглузда різанина, а Джеган все одно отримає весь Новий Світ цілком.
Генерал Трімак пошкріб білий шрам, що виділявся на обвітреному лиці.
— Лорд Рал, а який ще може бути у нас вибір, крім зустрічі з ворогом у відкритому бою?
У його простих спокійних словах була і обережність, народжена досвідом, і надія, що балансує на межі відчаю.
— Я відправив наші війська спустошувати Старий Світ. — Річард пильно подивився на генерала. — Орден хотів війни — я маю намір вбити це бажання йому в горлянку і подивитися, як він подавиться ним до смерті!
Від вражаючої новини у деяких солдатів роти розкрилися самі собою. Навіть їхній командир, генерал Трімак, на мить здивовано витріщив очі, задумливо потираючи пальцями шрам. Нарешті, пустотливий погляд генерала показав, що, незважаючи на його перше здивування, ідея йому сподобалася.
— Гадаю, це означає, що тримати негідників за межами Палацу доведеться Внутрішній Гвардії?
Річард відмітив його твердий погляд.
— Думаєте, ви з цим справитеся?
Генерал криво посміхнувся.
— Лорд Рал, мої скромні уміння навряд чи погіршать оборону палацу. Ваші предки побудували палац
