Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

— Так, мені теж було б зручніше. Не кажучи вже про мою дружину.

— Я спробував зателефонувати їй, але вона не відповідає, — тепер я чую в його голосі підозру. Я йому вже все пояснив, хлопці з реклами знаються на цьому, але ефект переконання діє лише шістдесят секунд або близько того. Ось чому ви повсякчас чуєте ті самі гасла та рекламу. Одна крапля змінить тебе; збережи час, збережи гроші. Пепсі — для тих, хто думає по-молодіжному; я це люблю, сніданок для чемпіонів. Це як забивати цвях, забивати цвях прямо в серце.

— Вона, ймовірно, поставила телефон на беззвучний режим. До того ж ліки, які їй виписали, змушують її дуже міцно спати.

— О котрій ви будете вдома, містере Франкліне? Я залишатимусь тут до сьомої, потім буде тільки Альфредо, — зневажлива нотка в його голосі натякала, що мені краще мати справу з міським самашедшим.

«Ніколи, — думаю я. — Я ніколи не буду вдома». Насправді я по факту ніколи й не був там. Еллен та я так захопилися Багамами, що переїхали на «Кейбл Біч», і я пішов на роботу в маленьку фірму в Нассау. Я рекламую зроблені під замовлення круїзні кораблі («Мандрувати — ось наше покликання!»), розпродажі стереосистем («Почуйте не тільки те, що ми кращі, а й що ми дешевші!») та відкриття супермаркетів («Заощадь під пальмами!»). А весь цей нью-йоркський безлад — лише свідомий сон, із якого я можу вийти будь-якої миті.

— Містере Франкліне? Ви тут?

— Звісно. Просто замислився. У мене заплановано ще одну зустріч, яку я в жодному разі не маю права пропускати, але чому б нам не зустрітися о шостій біля квартири?

— А як щодо вестибюля, містере Франкліне? Ми б могли піднятися разом. — Іншими словами, «я не дам тобі фори, містере Рекламний Генію, що, можливо, вбив свою дружину».

Я навіть подумав, чи не поцікавитися, як я маю проскочити повз нього та позбутися тіла Ел, — адже він думав саме про це. Певно, вбивство — це все ж таки не перше, що спадає йому на думку, та навряд чи він зовсім не підозрює такого. На каналі «Лайфтайм» часто показують чоловіків, які вбивають своїх дружин. Певно, він гадає, що я скористаюся службовим ліфтом і заникаю її тіло в комірчині. А може, викину в сміттєспалювальну піч? Кремація домашнього розливу.

— Гаразд, не маю нічого проти вестибюлю, — відповідаю. — О шостій. Якщо вдасться, то приїду хвилин на п’ятнадцять раніше.

Кладу слухавку й рушаю до ліфта. Щоб потрапити туди, я маю пройти через кімнату відпочинку. Посеред дверного прорізу стоїть Біллі Елдерлі та цмулить «Ноззі». Неймовірно бридка газованка, та іншої в нас не продається — ця компанія наш клієнт.

— Куди ти йдеш?

— Додому. Еллен телефонувала. Казала, що не дуже добре почувається.

— Не береш свій портфель?

— Ні. — Гадаю, певний час мені портфель не знадобиться. Якщо чесно, то, певно, він більше ніколи мені не знадобиться.

— Я зараз працюю над новими розробками для поtenції. Гадаю, це буде бомба.

— Не сумніваюся, — кажу я, і кажу правду. Скоро Біллі Елдерлі піде вгору кар’єрними сходами, і це чудово. — Та я маю поквапитися.

— Звісно, я розумію. — Йому всього двадцять чотири, і він ще нічого не розуміє. — Передавайте їй мої вітання.

Щороку ми набираємо з півдюжини стажерів у «Ендрюз-Слеттері». Біллі Едерлі теж так починав. Більшість з них — хороші хлопці, і Фред Віллітс спершу також здавався таким. Я взяв його під своє крило, тож не дивно, що саме моїм обов’язком стало звільнити його (певно, ви саме так могли б це оцінити, хоча насправді стажерів ніколи по-справжньому не наймають), коли з’ясувалося, що він клептоман. Юнак вирішив, що наша комірчина — його персональні мисливські угіддя. Одному Богу відомо, скільки всього він устиг поцупити, перш ніж Марія Еллінгтон заскочила його, коли він запихав купу папірців у портфель. А ще з’ясувалося, що він трохи психопат. Просто очманів, коли я повідомив йому про звільнення. Піту Венделу довелося викликати охорону, коли малий розрепетувався на мене у вестибюлі. Його довелося виводити силоміць.

Вочевидь, друзяка Фредді ще багато чого хотів сказати, бо взяв моду ошиватися біля мого дому та кидатися на мене зі звинуваченнями, коли я повертався з роботи. Тим не менш він тримав дистанцію і копи сказали, що він просто реалізує своє право на свободу слова. Та мене лякало не його базікання. Я все думав про те, що юнак міг поцупити канцелярського ножа або «Ікс-Екто» так само, як і старі картриджі чи п’ять десятків пачок паперу. Саме тоді я попросив Карло дати мені ключа від службового входу та користувався саме ним. Це все відбувалося восени — у вересні чи жовтні. Коли дні стали холоднішими, юний містер Віллітс подався горланити деінде, але Карло так і не попросив ключа назад, а я не повертав. Гадаю, ми обоє забули про нього.

Саме тому я не назвав таксистові своєї адреси, а попросив висадити мене за квартал від будинку. Заплатив йому щедрі чайові — гей, це ж просто гроші — і рушив до службового ходу. На мить занервував, коли ключ не хотів відмикати двері, та, коли я трішки посмикав його, все спрацювало. Стіни службового ліфта оббиті м’якими коричневими підкладками для меблів. Анонс камери з м’якими стінами, куди вони мене, певно, запроторять — та це вже якось надто мелодраматично. Гадаю, мені просто доведеться взяти на роботі вимушену відпустку, а те, що я зробив, точно розірвало мій договір на оренду квартири, проте…

Що я зрештою зробив ?

По суті, що я робив увесь цей останній тиждень?

— Зберігав їй життя, — мовив я, коли ліфт зупинився на п’ятому поверсі. — Бо не міг змиритися з її смертю.

«Вона не мертва, — кажу собі, — просто нездужає». Паршива легенда, та все ж вона добре слугувала мені весь тиждень, а в рекламному бізнесі тільки стислі терміни й мають значення.

Заходжу всередину. Повітря тепле й стояче, жодних запахів нема. Це я так собі кажу, а в рекламному бізнесі уява також має значення.

— Люба, я вдома, — гукаю. — Ти прокинулася? Краще почуваєшся?

Гадаю, зранку, коли біг на роботу, я забув зачинити двері спальні, бо Леді щойно вислизнула звідти. Вона облизує свою пащу. Кидає на мене