Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Гадаю, Джордж смердить, як щур.

— Як там Еллен? — питає він.

— Уже краще, — відповідаю я. — Дякую, що запитав.

Відбувається ще кілька презентацій. Потім усе закінчується. Слава Богу.

Коли за двадцять хвилин до мене в кабінет заходить Біллі, я вже майже куняю. Поправка: я куняю. Рвучко сідаю рівно, сподіваючись, що хлопчик подумає, ніби заскочив мене зануреного в глибокі роздуми. Імовірно, він настільки схвильований, що все одно нічого не помітив. У руках тримає плакатний аркуш. Припускаю, він би почувався як риба у воді, вішаючи на стіни якоїсь провінційної старшої школи велике оголошення про нічні танцюльки в п’ятницю.

— Як минула зустріч? — питає він.

— Усе було гаразд.

— Про нас вони згадували?

— Знаєш, таки згадували. Що в тебе є для мене, Біллі?

Юнак зробив глибокий вдих і повернув аркуш так, щоб я міг побачити, що на ньому намальовано. Ліворуч баночка віагри в натуральну чи близьку до неї величину. Праворуч — на найсильнішому боці реклами (це вам будь-хто в нашій справі скаже) — баночка з нашим зіллям, але набагато більша. Нижче гасло: «ПОTENЦІЯ. У ДЕСЯТЬ РАЗІВ ЕФЕКТИВНІША, НІЖ ВІАГРА!»

Біллі дивиться, як я розглядаю це, і його повна надії посмішка в’яне:

— Вам не подобається?

— Питання не в тому, подобається мені чи не подобається. У нашому бізнесі такі поняття відсутні. Питання в тому, спрацює це чи ні. Це не спрацює.

Вираз його обличчя стає дуже похмурим. Якби його зараз побачив Джордж Слеттері, він би оскаженів. Мені б цього не хотілося. Можливо, я так до нього ставлюся, бо це моя робота — навчити його. Попри все, що крутиться в моїй голові. Адже я люблю свою справу. Її мало хто поважає, але вона мені подобається. Я чую, як Еллен каже мені: «Ти не повинен кидати це, малий. Якщо вчепився в щось зубами, тримайся до самого кінця». Така рішучість може трохи лякати.

— Сідай, Біллі.

Він сідає.

— І прибери цю насупленість зі своєї мармизи. Ти схожий зараз на дитину, яка впустила «дурника» в унітаз.

Він викладається на повну. За це я його й люблю. Хлопчина старається, і якщо він планує залишатися в «Ендрюз-Слеттері», то має бути ще кращим.

— Є гарна новина: я не забиратиму в тебе проект, бо, правду кажучи, це не твоя провина. «Воннелл Фармасьютекл» стриножила нас назвою, яка звучить як назва мультивітамінів. Але ми збираємося зліпити з лайна цукерочку. В рекламі до цього зводиться вся наша робота, у семи випадках з десяти. Може, у восьми. Тож слухай уважно.

Він аж зеленіє:

— Я маю робити нотатки?

— Не вийобуйся. По-перше, коли рекламуєш ліки, ніколи не показуй баночку. Логотип — без проблем. Саму пігулку — іноді. Залежить від обставин. Знаєш, чому «Пфайзер» показують пігулку віагри? Вона блакитна. Споживачі люблять усе блакитне. Форма також стає у пригоді. Споживачі дуже позитивно ставляться до форми цих пігулок. Але люди ніколи не люблять дивитися на баночки, у яких лежить їхній препарат. Ті змушують їх думати про хвороби. Дійшло?

— Тоді, може, намалювати маленьку пігулку віагри та велику пігулку поtenції? Замість баночок. — Він підняв руки, обводячи уявною рамкою підпис. — «ПОTENЦІЯ. У десять разів більша, у десять разів краща». Розумієте, про що я?

— Так, Біллі, розумію. УПМ це також зрозуміє, і їм це ой як не сподобається. Насправді, вони можуть змусити нас прибрати рекламу з таким гаслом, а це влетить у копієчку. Я вже мовчу, що це вартуватиме нам гарного клієнта.

— Чому? — майже промукав він.

— Бо воно не в десять разів більше і не в десять разів сильніше. Віагра, сіаліс, левітра, поtenція — всі вони використовують однакові методи з підйому пеніса вгору. Ти все ж досліди історію питання, хлопче. І закон про рекламу трохи освіжити не завадило б. По-твоєму, бловардські висівкові мафіни в десять разів смачніше, ніж бігмауські? Уперед, смак — питання суб’єктивне. А от те, що робить твого дружка твердим і до того ж надовго…

— Добре, — сказав тихо юнак.

— А ось тобі й продовження. «У десять разів сильніше», щоб це не було, якщо ми говоримо про еректильну дисфункцію, звучить дуже паршиво. Це вийшло з моди в той же час, що і «дві П на К».

Він здивовано на мене зиркнув.

— Так у п’ятдесятих наші хлопці називали свою рекламу в мильних операх. «Дві пизди на кухні».

— Ви жартуєте!

— Ні. Ось із чим я граюся останнім часом. — Я нашвидкуруч малюю дещо в нотатнику та на мить згадую про нотатки, розкидані навколо кавоварки в старій добрій 5-В. — Чому вони все ще там?

— Ви не можете мені просто розказати? — голос хлопчика пролунав із відстані тисячі миль.

— Не можу, реклама — це не усний посередник, — відповідаю я. — Ніколи не вірте рекламі, яка говорить про щось надто голосно. Запишіть її та покажіть комусь. Покажіть своєму найкращому другу або… ну знаєте, своїй дружині.

— З вами все гаразд, Бреде?

— Так. А що?

— Не знаю. Просто ви зараз виглядали трохи дивно.

— От саме так дивно я не виглядатиму, коли показуватиму це в понеділок. А тепер — про що це тобі каже? — Я повернув нотатник до помічника, щоб він міг прочитати написане: «ПОTENЦІЯ. ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ, ЯКІ ХОЧУТЬ РОБИТИ ЦЕ ЖОРСТКО».

— Схоже на брудний жарт! — зауважує він.

— Частково ти маєш рацію, але я написав це друкованими літерами. А тепер уяви, якщо написати це м’яким курсивом чи дрібним шрифтом у круглих дужках. Майже секрет. Я додаю дужки, хоча вони не працюють з друкованими літерами. Але запрацюють. Я знаю це, бо просто бачу. — Тепер поглянь на це ще раз, уявляючи фото великого, міцного хлопця. У джинсах із низькою талією з-під яких визирає верх його трусів. І, скажімо, у реглані без рукавів. З мастилом та брудом на «гарматах».

— Гарматах?

— Ну, біцепсах. Він стоїть біля потужної машини з піднятим верхом. Тепер це все ще брудний жарт?

— Я… я не знаю.

— Так само як і я, не на сто відсотків, але нутром чую, що воно піде. Проте не зараз. Ти маєш рацію, гасло все ще не працює, а повинно було б, адже це буде основою теле- та інтернет-реклами. Пограйся з цим. Змусь його працювати. Головне, пам’ятай ключове слово…

Раптом, ось так просто, я збагнув, звідки взялась друга частина цього клятого сну.

— Бреде?