Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
Дерево розламує фургон на два нерівні шматки. Щось — Філ Генрайд відмовляється вірити, що це дитина, — підлітає в повітря та падає на траву. Тоді бензобак фургона починає горіти, і Полін кричить.
Він зводиться на ноги та біжить униз схилом, перескакуючи через огорожу з жердин, наче юнак, яким він колись був. Останніми днями він рідко коли забуває про своє ненадійне серце, але, біжучи до палаючих уламків машини, навіть не думає про нього.
Тіні від хмар котяться полем, залишаючи примарний слід цілунку на сіні та тимофіївці. Дикі квіти кивають своїми голівками.
Філ зупиняється за двадцять ярдів від палаючих решток, жар обпалює обличчя. Він бачить саме те, що і сподівався побачити, — не вижив ніхто, — але він навіть не припускав, що не виживе так багато людей. Він бачить кров на тимофіївці та конюшині. Бачить уламки задньої фари, що так нагадують суниці. Бачить відірвану руку, що застрягла в кущі. Крізь полум’я він помічає, як плавиться дитяче сидіння. Він помітив черевички.
Підходить Полін і стає біля нього. Вона задихається. Єдине, що страшніше за її волосся, — це її очі.
— Не дивися, — каже він.
— Що це за запах, Філе? Що це за запах ?
— Палаючий бензин та гума, — відповідає він, хоча це швидше за все не той запах, який вона має на увазі. — Не дивися. Повертайся і… Твій мобільний із тобою?
— Так, звісно. Він у мене…
— Повертайся і викликай 911. Не дивися сюди. Ти не захочеш бачити це.
Він також не хоче цього бачити, але не може відвести погляду. Скільки їх? Він бачить тіла принаймні трьох дітей та одного дорослого — напевне, це жінка, але він не впевнений. Стільки взуття… а ще весь цей одяг… Він бачить коробку від DVD з мультяшними персонажами…
— А що, як не дозвонюся? — питає вона.
Він вказує на дим. Потім на три чи чотири машини, що вже з’їжджають з дороги.
— Дозвонишся чи ні, немає значення, — каже він. — Але ти спробуй.
Вона йде геть, але раптом обертається. Вона плаче.
— Філе… Скільки?
— Не знаю. Можливо, з півдюжини. Йди, Полі. Деякі з них можуть бути ще живі.
— Тобі це краще знати, — схлипує вона. — Клята штука неслася надто швидко.
Полін починає повільно підніматися узвозом. На півдороги до місць на парковці (ще більше машин зупиняється на узбіччі) жахлива думка виринає в її голові, і вона озирається, переконана, що зараз побачить, як її старий друг і коханець лежить у траві, можливо, непритомний, а можливо, і мертвий через останній серцевий напад. Але він тримається на ногах, обережно обходить навколо лівого боку палаючого фургона. Вона бачить, як він знімає свій охайний піджак з латками на ліктях. Стає на коліна та щось ним укриває. Або людину, або частину людини. Потім продовжує блукання.
Дряпаючись на пагорб, вона думає, що всі її спроби створити красу за допомогою слів — лише ілюзія. Чи злий жарт, що зіграли з дітьми, які так егоїстично відмовилися дорослішати. Мабуть, так воно і є. «Такі дурні діти, — думає вона, — заслуговують, щоб їх розіграли».
Усе ще задихаючись, вона дістається парковки та бачить, що сторінки «Таймз», присвячені мистецтву та розвагам, ліниво гортаються в траві легким поривом вітру. Вона думає: «Байдуже. Герман Вук досі живий і пише книгу про мову Бога. Герман Вук вірить, що тіло слабне, а слова — ніколи. Тож усе чудово, хіба ні?»
Підбігають чоловік та жінка. Жінка дістає мобілку та починає фотографувати все те. Полін Енслін спостерігає за цим без великого здивування. Вона припускає, що жінка потім покаже це своїм друзям. Потім вони вип’ють, повечеряють і потеревенять про Божу благодать і про те, що на все завжди є причина. Божа благодать здається такою правильною, коли це не ти.
— Що там таке було? — кричить чоловік їй в обличчя. — Що там, у біса, таке було?
Знизу «був» старий сухоребрий поет. Він зняв сорочку, щоб накрити ще одне тіло. Ряд його ребер чітко окреслений під білою шкірою. Він стає на коліна та розкладає сорочку. Піднімає руки до неба, потім опускає й хапається ними за голову.
Полін також поет і через це відчуває, що може відповісти чоловіку мовою, якою говорить Бог:
— А на що це, блядь, схоже?
Овену Кінгу та Герману Вуку
Вона нездужає
Запитання «Звідки ви берете свої ідеї?» та «Звідки з’являються ваші ідеї?» різняться між собою. Відповідь на перше знайти неможливо, тож я переводжу все на жарт і кажу, що затоварююся ними в «Комісійному магазинчику старих ідей» у Ютіці. На друге ж іноді можна відповісти, от тільки надзвичайно рідко, адже історії схожі на сни. Усе бездоганно чітко, доки ти працюєш над оповіданням, однак варто тобі завершити його, як від ясності не лишається й сліду. Часом мені здається, що збірка оповідань — це своєрідний оніричний щоденник, спосіб вихопити з підсвідомого образи, доки вони не потьмяніли. Це оповідання — саме той випадок. Не пам’ятаю, звідки взялася ідея «Вона нездужає», чи довго я писав його та навіть де я це робив.
Але я дійсно пам’ятаю, що це одна з тих небагатьох історій, де кінець був зрозумілим з самого початку, тобто структуру оповідання потрібно було ретельно планувати, підводячи до розв’язки. Знаю, що деякі письменники люблять працювати, наперед бачачи