Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Юнак підійшов до четвертої бази та роззирнувся, видивляючись центр поля. Як і в усіх селюків, у нього було біляве волосся, пасмо якого спадало йому на лоба. Біллі відкинув його назад і просто стояв там, вбираючи в себе все: порожні мовчазні трибуни, на яких удень сидітимуть понад п’ятдесят тисяч чоловік, уже вивішений на поручнях прапор, що майорів на ранковому бризі, стійки по лінії фолу, пофарбовані в синій — офіційний колір Нью-Джерсі, доглядачі за полем, які розпочинали поливання. Я завжди вважав, що це — неймовірне видовище, та я міг лишень уявляти, що коїлося в голові хлопчини, який, певно, ще тиждень тому доїв корів і чекав середини травня, коли «Маїсові пиздюки» почнуть грати.

Я думав: «Бідолашний малюк нарешті допетрав, що й до чого. І коли він гляне на мене, то я побачу паніку в його очах. Певно, мені доведеться зв’язати його та замкнути в роздягальні, інакше він скочить у свою стару вантажівку та помчить назад, у своє забуте богом село».

Та коли він глянув на мене, у його очах не було паніки. Не було страху. Не було навіть знервованості, звичної, на мою думку, для всіх гравців у День Відкриття. Ні, він мав абсолютно спокійний вигляд, стоячи там, за домом, у «лівайсах» та легенькій попліновій куртці.

— Так і є, — сказав він, як людина, яка підтверджує те, в чому була впевнена з самого початку. — Біллі може відбивати тут.

— Тим краще для нього, — відповів я. Нічого іншого не спадало мені на думку.

— Краще, — мовив він. А потім — провалитися мені на цьому місці — він каже: — Як ви гадаєте, тим хлопцям треба допомогти зі шлангами?

Я розсміявся. Було в ньому щось дивне, щось химерне, щось таке, що змушувало людей нервуватися в його присутності… І в той же час невпинно притягувало до нього. Дивна привабливість. Він усе одно подобався тобі, хоч йому, вочевидь, бракувало клепки. Джо першим це відчув. А потім і дехто з гравців збагнув, але це не заважало їм і далі любити його. Складно пояснити. Це було так, наче, коли ти з ним розмовляєш, до тебе долинає відголос твоїх власних слів. Наче луна в печері.

— Біллі, — озвався я. — Догляд за полем — не твоя робота. Твоя робота — надягнути амуніцію і ловити сьогодні м’ячі Денні Дузена.

— Денні Ду, — сказав він.

— Саме так. Він здобув двадцять шість перемог минулого року, мав здобути нагороду Сая Янга[185], та не отримав. Бо писаки його не люблять. Досі скаженіє через це. І запам’ятай таке: якщо він заперечно хитатиме головою, краще б тобі не повторювати знову той самий знак. Звісно, якщо ти не хочеш, аби він тобі сраку надер, коли все закінчиться. Чотири гри відділяють Денні Ду від двохсот перемог, і він буде злий, як чорт, доки не доб’ється свого.

— Доки не доб’ється свого, — відповів Біллі, киваючи.

— Точно.

— Якщо він заперечно хитатиме головою, поміняти знак.

— Так.

— Чи вміє він подавати чейндж-апи[186]?

— А пес уміє сцяти на гідрант? Ду виграв сто дев’яносто шість ігор. Це неможливо без чейндж-апа.

— Неможливо без чейндж-апа, — повторив він. — Добре.

— І будь обережним, не травмуйся. Доки головний офіс не владнає справу, ти — це все, що в нас є.

— Все, що є, — мовив він. — Второпав.

— Сподіваюся.

Потроху починали сходитися інші гравці, й мені треба було владнати з тисячу всіляких справ. Пізніше побачив хлопчину в офісі Джерсійця Джо — він підписував необхідні папери з Кервіном Маккасліном. Той кружляв над новачком, як стерв’ятник над розчавленою на трасі твариною, і вказував, де потрібно ставити підпис. Бідний малий, за останні шістдесят годин він спав не більше шести, а тепер ще й підписував відмову від права розпоряджатися власним життям на найближчі п’ять років. Пізніше я бачив його з Дузеном — вони обговорювали лінійку бостонських відбиваючих. Говорив лише Ду, а малий слухав. По-моєму, навіть не поставив жодного запитання — і правильно зробив. Якби хлопчина наважився розкрити рота, Денні, певно, голову б йому відірвав.

Десь за годину до гри я зайшов до Джо в офіс і поглянув на лайн-ап. Джо поставив малого восьмим, що зовсім мене не здивувало. Над нашими головами наростало ревіння і галас, було чути тупотіння ніг на трибунах. У День Відкриття натовпи вболівальників завжди приходять рано. Від цих звуків у мене почався мандраж, і я бачив, що Джерсієць Джо відчуває те саме. Його попільничка вже була переповненою.

— Він не такий бугай, як я сподівався, — мовив він, вказуючи на ім’я Блейклі в списку. — Дай Бог, щоб його з поля не винесли.

— Маккаслін часом не знайшов когось іншого?

— Можливо. Він розмовляв із дружиною Г’юбі Ретнера, але Г’юбі зараз на риболовлі, у якомусь Зажоп’ї десь у Вісконсині. Поза зоною досяжності до наступного тижня.

— Кеп, Г’юбі Ретнеру вже сорок три.

— Кажеш, наче це для мене новина. Але жебраки не вибирають. І, якщо чесно, як по-твоєму, чи довго протягне пацан у Головній Лізі?

— Боюся, він тут довго не затримається, — сказав я. — Та є в ньому щось таке, чого не було у Фарадея.

— І що ж це може бути таке?

— Не втямлю. Проте якби ти тільки побачив його, коли він стояв там, за домом, і видивлявся центр поля, то був би кращої думки про нього. Здавалося, наче він міркує: «А все не так страшно, як я думав».

— Він дізнається, наскільки все страшно, після першої ж подачі Айка Делока, — промовив Джо та запалив цигарку. Він затягнувся і зайшовся сухим кашлем. — Час уже кидати ці «Лакі Страйк». «Навіть не закашляєшся», аякже![187] Закладаюся на двадцять грьобаних баксів, що малий пропустить перший же кручений м’яч Денні Ду між ногами. А тоді Денні засмутиться — ти знаєш, як воно буває, коли хтось просирає його подачу, — і Бостон буде на коні.

— О, та ти прямо втілення оптимізму, — кажу я.

Він протягнув мені руку.

— Двадцять баксів. Парі.

І оскільки я знав, що він просто намагався розрядити атмосферу, то потис йому руку. Ту двадцятку я таки виграв, адже легенда про Біллі «Блокаду» народилася саме того дня.

Не скажу, що він показав хорошу