Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

— Що? — перепитав він, наче не зрозумів про що я.

— Поріз на пальці.

— А, цей поріз. Так, загоївся.

І він пішов… хоча, певно, такий селюк, як він, гадки не мав куди йти.

Гаразд, друга гра сезону. Денді Дейв Сіслер грає на гірці за «Бостон». Не встиг наш новачок освоїтися в зоні бетера, а Сіслер подає фаст-бол якраз йому в голову. Він би вибив Біллі очі нахер, якби влучив, але хлопець відсмикнув голову — не пригнувся, ні, — а тоді подражнив його битою, ніби примовляючи: «Ну ж бо, Мак, спробуй ще раз, якщо хочеш».

Натовп кричав наче божевільний:

— З ПО-ЛЯ! З ПО-ЛЯ! З ПО-ЛЯ! З ПО-ЛЯ!

Суддя не вигнав Сіслера, але зробив йому зауваження, і натовп радісно завив. Я роззирнувся та побачив, як Пінкі сновигає туди-сюди даг-аутом «Бостона», так міцно зчепивши руки, наче боїться, що вони вибухнуть.

Сіслер двічі оббіг гірку, всотуючи любов фанатів, — малий дурко, вони хотіли дістати його та четвертувати — підходить до мішечка з каніфоллю та махає головою на перші два чи три сигнали. Тягне час, знаєте, хоче подумати. Хлопець же весь цей час стояв із піднятою битою, зручно йому було, як старій бабці на дивані у вітальні. Денді Дейв подає простий фаст-бол чітко по центру поля, й малий відбиває його на ліві трибуни. У нас на базі вже був Тайдінс, і рахунок став два-нуль. Закладаюся, що, коли Біллі вибив той хоум-ран, рев на нашому «Болоті» чув весь Нью-Йорк.

Я гадав, що він щиритиметься на всі зуби, коли оббігатиме третю базу, але хлопець був серйозним, наче суддя. Він шепотів собі під ніс:

— Ти зробив це, Біллі. Показав цьому дилетанту. Зробив це.

Ду першим обійняв Біллі в даг-ауті та закрутив його в танці так, що малий полетів у стійку з битами. Ду кинувся допомагати йому збирати спорядження, що було зовсім не схоже на Денні Дузена, який завжди вважав себе вищим за подібні речі.

Ми двічі побили «Бостон» і цим довели Пінкі Гігінса до сказу, а тоді заїхали до Вашингона, де виграли три гри поспіль. Хлопець відбивав подачі в усіх трьох іграх, навіть вибив свій другий хоум-ран, але стадіон «Гріффіт» — паскудне місце для гри, чуваче. Ти міг розстрілювати щурів на трибунах за домом і не влучив би в жодного з фанатів. Дідько, «Сенатори» того року виграли лише сорок ігор. Ісус би, блядь, заридав.

Малий був кетчером під час другого старту Ду та вже майже спіймав клятий ноу-хітер[197] під час своєї п’ятої гри в Головній Лізі. Усе зіпсував Піт Раннелс у дев’ятому інінґу — він вибив подвійний хіт[198]. Після цього малий побіг на гірку, і цього разу Ду не відправив його назад. Вони трохи поговорили, і Ду навмисно дав пройти на базу наступному бетеру Лу Берберету (бачите, як все обернулося?). На биту вийшов Боб Ашер і миттєво потрапив під дабл-плей: оце так комбінація.

Тієї ночі Ду з малим пішли святкувати сто дев’яносто восьму перемогу Дузена. Коли я побачив нашого новачка наступного ранку, він страждав від жахливого похмілля, та витримував його так само спокійно, як і те, що Дейв Сіслер цілився йому в голову. Я вже починав думати, що нам дістався справжній гравець Головної ліги, та Г’юбі Ретнер нам, зрештою, буде не потрібен. Як і будь-хто інший.

— Здається, ви з Денні стаєте близькими друзями, — кажу я.

— Близькими друзями, — погодився він, потираючи скроні. — Ми з Денні — близькі друзі. Він каже, що Біллі — його щасливий талісман.

— Уже так каже?

— Так. Він каже, якщо ми триматимемося разом, він виграє двадцять п’ять ігор, і тоді їм доведеться дати йому Сая Янга, хай навіть писаки ненавидять його.

— Справді?

— Звісно, справді. Ґренні?

— Що?

Він дивився на мене ясним поглядом своїх блакитних очей, які все бачили, але практично нічого не розуміли. Я вже знав, що хлопчина майже не вмів читати, а єдиним фільмом, який він бачив, був «Бембі»[199]. Він казав, що ходив на нього з іншими дітьми з Оттершоу чи Аутершоу — чи ще там звідкись, — і я вирішив, що це його школа. Я водночас і мав рацію, і помилявся щодо цього, та це не мало значення. Мало значення те, що він умів грати в бейсбол — я б сказав, інстинктивно, — та в решті був як чиста дошка.

— Скажіть іще раз, що таке Сай Янг?

Ось таким він був, самі розумієте.

Перш ніж повертатися додому, ми заскочили в Балтимор на три гри. У тому містечку — не розбереш, південне воно чи північне, — ми грали в типовий весняний бейсбол: першого дня було настільки холодно, хоч вовків ганяй, другого — спекотніше, ніж у пеклі, а третього дня була мряка, неначе з неба лився рідкий лід. Та це жодним чином не вплинуло на малого. Він вправно відбивав усі три гри, довівши рахунок до восьми. А ще він спіймав одного ранера в домі. Ту гру ми програли, однак то була збіса хвацька блокада. По-моєму, жертвою став Гас Тріандос. Він кинувся вперед, гупнувся головою об коліна малого та так і простягнувся, непритомний, за три фути від дому. Біллі м’яко торкнувся до його шиї — наче матуся, яка змащує кремом опіки любого малюка.

Фотографія того, як малий нейтралізував суперника, з’явилася у «Вечірніх новинах» Ньюарка під гучним заголовком: «Біллі «Блокада» Блейклі знову рятує гру». Це було гарне прізвисько, яке швидко підхопили фанати. У ті часи вони не так активно демонстрували свої симпатії — у 57-му ніхто не приходив на стадіон «Янкі» в ковпаку кухаря, щоб підтримати Ґері Шеффілда, — та, коли ми повернулися додому й грали першу гру на «Старому Болоті», деякі фанати прийшли з помаранчевими дорожніми знаками, на яких було написано «ОБ’ЇЗД» та «ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО».

Можливо, ті знаки не проіснували б і дня, якби в першій же нашій грі на домашньому стадіоні двох «індіанців» не відправили в аут біля дому. Так склалося, що в тій грі подавав Денні Дузен. І обидва аути були швидше результатами вдалих подач, а не вдалого блокування, та новачок уже завоював довіру, і я б сказав, що це було абсолютно заслужено. Хлопці починали довіряти йому, тямите? І вони хотіли, щоб йому все вдавалося. Бейсбольні гравці — ті самі фанати, і