Буря Мечів - Джордж Мартін

— Сюдовий сьогодні день,— зронив Варго Гоут. На шиї в нього висіло намисто з монеток усіх форм і розмірів, литих і битих, з парсунами королів, ворожбитів, богів і бісів, і найдивовижніших звірів.

«Монети — з усіх країв, де він воював»,— пригадав Джеймі. Жадоба — ось ключик до цього чоловіка. Якщо він перекинувся на інший бік одного разу, може перекинутись і вдруге.

— Лорде Варго, даремно ви покинули службу в мого батька, та ще не пізно виправити помилку. Він добре за мене заплатить, самі знаєте.

— О так,— сказав Варго Гоут.— Я отримаю пововину жовота Кисери Кастерві. Та сперсу я маю посвати йому виста,— і він зронив щось своєю цапиною мовою.

Урсвик підштовхнув Джеймі в спину, а штукар у зелено-рожевому блазенському вбранні підставив йому підніжку. Коли ж Джеймі повалився на землю, один з лучників ухопив ланцюг, що скріплював йому зап’ястки, і смикнув його руки вперед. Тлустий дотрак відклав ножа й витягнув здоровезний кривий арах — гострющу шаблю, яку так люблять комонники.

«Хочуть мене залякати». А блазень, хихочучи, стрибнув Джеймі на спину, в той час як дотрак перевальцем наблизився до нього. «Цап хоче, щоб я в штанці напудив і благав помилувати, але такого задоволення він не отримає». Джеймі-бо Ланістер з Кичери Кастерлі, лорд-командувач королівської варти, і якийсь там перекупний меч не змусить його кричати.

Сонячне світло сріблястою змійкою пробігло по лезу араха, який, затріпотівши, опустився, майже невидимий для ока. І Джеймі закричав.

Арія

Маленька квадратна фортеця ледве дихала — так само як і дебелий сивий лицар, який жив там. Він був такий старий, що не розумів поставлених йому питань. Хай що йому казали, він тільки усміхався й бурмотів:

— Я утримав міст, не пустив сера Мейнарда. Руда чуприна й чорний норов, ось який він був, але мене він зрушити не зміг. Сам я отримав шість ран, але вбив його. Шість!

На щастя, мейстер, який його лікував, був молоденький. Коли старий лицар поринув у дрімоту, він відвів приїжджих убік і мовив:

— Боюся, ви ганяєтеся за привидом. Давним-давно до нас птах прилітав — може, вже півроку спливло. Ланістери зловили лорда Берика біля Божого Ока. І повісили.

— Ага, повісили, але Торос встиг зрізати мотузку, і він не помер,— сказав Лим. Зламаний ніс у нього вже був не такий червоний і набряклий, але зростався криво, тож тепер його обличчя було наче перекошене.— Його милість важко вбити, кажу вам.

— І важко знайти, я бачу,— мовив мейстер.— Ви Листяну леді питали?

— Спитаємо,— сказав Зеленобородий.

Наступного ранку, перетинаючи мурований місток за фортецею, Гендрі поцікавився, чи не за цей міст воював старий. Ніхто не знав.

— Швидше за все,— озвався Джек-Щасливець.— Інших мостів я тут щось не бачу.

— А от якби про це пісню склали, ми б знали напевне,— мовив Том Семиструнець.— Була б гарна балада — і ми б точно знали, хто такий був цей сер Мейнард і чого йому так забаглося перетнути цей міст. А якби сердешний старий Лічестер мав трошки лою в голові та тримав при собі співця, слава про нього полинула б далеко-далеко, як-от про Лицаря-Дракона.

— Сини лорда Лічестера загинули під час Робертового повстання,— буркнув Лим.— Частина з одного боку, частина — з другого. Відтоді він з головою і не дружить. І ніяка клята балада тут не допоможе.

— А що мав на увазі мейстер, коли казав про Листяну леді? — дорогою спитала Арія в Ангая.

— Сама побачиш,— посміхнувся лучник.

За три дні, проїжджаючи крізь пожовклий ліс, Джек-Щасливець скинув з плеча ріжок і засурмив — сигнал відрізнявся від усіх попередніх. Ще не встиг звук затихнути, як з дерев розгорнулися мотузяні драбини.

— Стриножте коней, бо нам нагору,— проспівав Том. І вони полізли в таємне селище у верхів’ях дерев — у лабіринт мотузяних переходів і критих мохом хаток, прихованих стінами шарлату й золота, де їх привели до Листяної леді — худої як тріска білокосої жінки, вдягненої в плаття з грубого полотна.

— Насувається осінь, довго ми тут лишатися не зможемо,— сказала вона.— Дев’ять днів тому гейфордською дорогою проїхало на полювання з дюжину вовків. Якби випадково підняли голову, могли б і нас побачити.

— А лорда Берика ви не бачили? — запитав Том Семиструнець.

— Він мертвий,— сказала жінка тужливо.— Його піймав Гора-на-коні та проштрикнув йому око кинджалом. Нам жебручий брат розповідав. А він це дізнався від людини, яка все на власні очі бачила.

— Казка з бородою, ще й брехлива,— сказав Лим.— Лорда Лискавку не так легко вбити. Може, сер Грегор око йому й вийняв, але від такого не помирають. Он Джек вам може підтвердити.

— Ну, я ж не помер,— мовив одноокий Джек-Щасливець.— Он батька мого повісив судовий виконавець лорда Пайпера, брата Бота відіслали на Стіну, інших моїх братів повбивали Ланістери. Око — це дурниці.

— Присягаєшся, що він не помер? — стиснула жінка Лима за руку.— Благословіть вас боги, Лиме, це найкращі новини за останні півроку. Хай береже його Воїн, і червоного жерця теж.

Наступного вечора зупинилися ночувати в обгорілому септі у спаленому селі під назвою Вогнетан. Од його вітражів лишилися самі скалки, а літній септон, який вийшов назустріч приїжджим, розповів, що мародери забрали і багаті шати Матері, і золочений ліхтар Стариці, і срібну корону Отця.

— Навіть груди у Діви відтяли, хоча ті були з простого дерева,— казав він.— І очі — очі з гагату, лазуриту й перламутру — повиймали своїми ножами. Хай змилується над ними Мати!

— І чия це робота? — спитав Лим Лимонний Плащ.— Лицедіїв?

— Ні,— відгукнувся старий.— То були північани. Дикуни, які деревам поклоняються. Казали, їм потрібен Царевбивця.

Арія, почувши це, закусила губу. Вона відчувала, як на неї дивиться Гендрі. Вона злилася й палала від сорому.

У підвалі під септом, між павутиння, коріння й розбитих винних діжок, ховалася дюжина вояків, але й вони нічого не знали про Берика Дондаріона, навіть їхній ватажок у почорнілих від гару обладунках і з грубою блискавкою на плащі. Коли Зеленобородий помітив, що Арія на нього витріщається, він розсміявся й мовив:

— Лорд Лискавка всюди