Буря Мечів - Джордж Мартін

смішили, й від цього вона сердилася ще гірше. Нарешті він однією рукою стиснув обидва її зап’ястки, а другою почав її лоскотати, тож Арія зацідила йому коліном між ноги — й вивільнилася. Вони обоє всі були в пилюці, а в неї ще й рукав відірвався. Рукав від тої клятої сукні з жолудями!

— Отепер я вже точно не гарна! — крикнула Арія.

Коли вони повернулися в залу, Том співав.

М’яку перину постелю

для двох палких сердець.

Вдягну тебе у жовтий шовк,

на голову — вінець.

Кохана ти мені жона,

а я — твій чоловік.

Мій меч тебе оберіга

віднині і повік.

Гарвін кинув на них тільки один погляд — і розреготався, а веснянкуватий Ангай, посміхнувшись, мовив:

— А ви впевнені, що вона з високородних леді?

Проте Лим Лимонний Плащ ляснув Гендрі по голові.

— Хочеш битися — бийся зі мною! А вона — дівчинка, ще й наполовину молодша за тебе! Тому геть від неї руки, чув мене?

— Я перша почала,— сказала Арія.— Гендрі тільки варнякав.

— Лиши хлопця, Лиме,— сказав Гарвін.— Я сумнівів не маю, що Арія перша почала. Й у Вічнозимі вона була така сама.

Підморгнувши дівчинці, Том заспівав:

Та розсміялася вона —

панянка лісова.

За всі перини препухкі

миліш мені трава.

Вдягну я сукню листяну,

вплету у коси квіт.

Тобі я любка лісова,

а ти — мій чоловік.

— Листяної сукні в нас немає,— мовила леді Смолвуд з легкою лагідною усмішкою,— та Карелен залишила кілька інших, які можуть підійти. Ходім, дитинко, нагору й поглянемо, що там є.

Було навіть гірше, ніж перед тим: леді Смолвуд наполягла, щоб Арія скупалася ще раз, а тоді ще й підрізала й вичесала їй коси; сукня, в яку її вдягнули цього разу, виявилася бузковою, розшитою крихітними перлинками. Добре було тільки те, що в такій витонченій сукні верхи точно не поїздиш. Тому на ранок, по сніданку, леді Смолвуд видала Арії бриджі, пояс і сорочку, а ще брунатну замшеву курточку, поцятковану залізними заклепками.

— Це лишилося від мого сина,— пояснила господиня.— Він помер у сім рочків.

— Співчуваю, міледі...— засоромленій Арії зненацька стало її страшенно шкода.— Вибачте, що порвала сукню з жолудями. Вона була дуже гарна.

— Так, дитинко. Як і ти. Кріпися.

Данерис

У центрі Площі пишноти красувався червоний цегляний фонтан, вода в якому пахла сіркою, а в центрі фонтану — велетенська гарпія з кованої бронзи, двадцять футів заввишки. Голову гарпія мала жіночу: золоті коси, очі слонової кістки, гострі зуби теж зі слонової кістки. З її важких грудей фонтаном била жовта вода. Та замість рук у гарпії були крила — кажанячі чи драконячі, ноги орлині, а ззаду звивався отруйний скорпіонячий хвіст.

«Гіська гарпія»,— подумала Дані. Старий Гіс зруйнували п’ять тисяч років тому, якщо вона не плутає, його легіони відступили під натиском молодої Валірії, мури впали, у драконячому полум’ї згоріли на попіл і присок його вулиці й будівлі, а лани були засіяні сіллю, сіркою і скелетами. Боги Гіса загинули, як і люди: сер Джора казав, що теперішні астапорці — покручі. Навіть гіскарська мова переважно забута: рабовласницькі міста розмовляють валірійською мовою своїх завойовників, якщо її ще так можна назвати.

Але символ Старої Імперії зберігся, хіба що тепер з пазурів бронзового чудовиська звисав ланцюг з розімкнутими кайданами на кінцях. Гіська гарпія тримала в кігтях блискавку. А це гарпія Астапора.

— Скажи цій вестероській хвойді, хай не витріщається,— мовив работоргівець Кразнис мо Наклоз до рабині, яка була в нього за тлумачку.— Я м’ясом торгую, а не металом. Бронза не продається. Хай на солдатів дивиться. Навіть каламутні сливові баньки західної дикунки здатні розгледіти, що товар у мене добірний.

Кразнисова валірійська була спотворена характерним пекарським гарчанням, ще й де-не-де присмачена рабовласницьким жаргоном. Дані чудово все розуміла, однак, посміхнувшись, з питанням в очах глянула на дівчинку-рабиню: мовляв, що чоловік каже?

— Добрий пан Кразнис питає: хіба не добірні в нього солдати?

Як на людину, що ніколи не бувала у Вестеросі, загальною мовою дівчинка розмовляла непогано. Років десятьох, кругловида, вона мала смагляву шкіру й золоті очі мешканців Наату. Лагідні люди — ось як називається її народ. Усі згодні, що з них виходять найкращі раби.

— Можливо, для моїх потреб вони і справді годяться,— відповіла Дані. Це сер Джора підказав їй у Астапорі розмовляти лише дотрацькою і загальною мовою. «А мій ведмедик мудріший, ніж здається».— Розкажіть мені, чого вони навчені.

—