Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

Келен повернулася і пішла в будинок духів, щоб змінити своє весільне плаття на дорожній костюм і зібрати речі. Везелен зголосилася їй допомогти, і Келен з радістю погодилася.

Часом снігопад ставав таким густим, що здавалося, ніби над землею котиться щільний білий туман. Налітаючий вітер кидав в обличчя мокру сніжну крупу, і Річард раз у раз втрачав з виду сестру Верну, яка їхала трохи попереду. Третя конячка, прив'язана до його сідла, покірно йшла поруч.

Річард не замислювався, куди і навіщо вони їдуть, не помічав ні холоду, ні колючого снігу — йому було все одно. В голові у нього, як гнані вітром сніжинки, кружляли безрадісні думки, і йому ніяк не вдавалося привести їх в порядок. До того ж опік знову розболівся, і це заважало зосередитися. Чому Келен раптом засумнівалася в його любові? Вона була для нього сенсом всього існування — і прогнала його. Чому?

Розум його метався від одного неймовірного припущення до іншого. Навіщо Келен змусила його надіти нашийник? Адже вона знала, що це для нього означало. Можливо, треба було без приховування розповісти їй про Денну все? Може, тоді вона б краще зрозуміла його?

Річард обережно помацав пов'язку на грудях. Снігопад пішов на спад і незабаром зовсім перестав. Низькі хмари порідшали, і перший раз пробилося сонце. Подивившись, як падають промені, Річард зрозумів, що полудень давно минув. Навколо як і раніше простягалася порожня сумовита рівнина. Вони їхали вже кілька годин, і за весь цей час сестра Верна не промовила жодного слова.

Річард підняв руку і з побоюванням торкнувся свого нашийника. Гладка смужка металу, і жодних слідів замка. Але ж він говорив, що ніколи більше не буде носити нашийник. Більш того, він поклявся собі в цьому. І ось на ньому знову залізне кільце. І найгірше, що він своїми руками надів його собі на шию. Одягнув тому, що Келен просила його про це. Одягнув тому, що вона засумнівалася в його любові.

Нарешті, вперше з початку шляху, йому вдалося перевести думки в інше русло. Він більше був не в змозі розмірковувати про Келен, не міг виносити цей біль. Зрештою він — Шукач, і є багато більш важливих речей, які треба обміркувати.

Легким поштовхом він змусив коня бігти швидше і наздогнав сестру Верну, що їхала на гнідому жеребці.

Річард підняв руку, щоб поправити капюшон, і виявив, що навіть не надів його: пальці торкнулися лише мокрого волосся. Він подивився на сестру Верну:

— Є речі, про які нам треба поговорити. Ти про них ще не знаєш, але це дуже важливо.

Вона байдуже глянула на нього. Капюшон її був низько насунутий на лоб.

— І що ж це за речі?

— Я — Шукач.

Вона знову стала дивитися на дорогу.

— Навряд чи це щось таке, чого я ще не знаю. Її спокій і байдужість зачепили його.

— На мені лежить велика відповідальність. Гряде біда, про яку тобі нічого не відомо. — Сестра Верна нічого не відповіла. Немов Річард нічого не сказав. Він вирішив взяти бика за роги. — Володар намагається вирватися з Підземного світу.

— Ми не вимовляємо його ім'я вголос. Ти повинен надалі чинити так само.

Це привертає його увагу. Якщо нам потрібно згадати про нього, ми називаємо його «Безіменний».

Вона говорила з Річардом як з дитиною. Життя Келен в небезпеці, а ця жінка повчає його, немов хлопчиська!

— Мене не хвилює, як ви його називаєте, але він намагається звільнитися. І я, запевняю тебе, давно вже привернув його увагу.

Нарешті сестра Верна зволила поглянути на Річарда, але зробила це з колишньою байдужістю.

— Безіменний завжди намагається звільнитися. Річард зробив глибокий вдих і зайшов з іншого кінця:

— Завіса, що відокремлює нас від Підземного світу, пошкоджена. І він ось-ось звідти вирветься.

На цей раз погляд з-під низько опущеного каптура був більш зацікавленим. Сестра Верна насупилася, але в куточках її губ сховалася посмішка.

— Сам Творець помістив Безіменного туди, де він зараз знаходиться. Він сам, Своєю рукою, замкнув завісу, щоб Безіменний не міг звільнитися. Усмішка її стала ширше. — Безіменний не в змозі вирватися з темниці, яку підготував йому Творець. Не треба боятися, дитя моє.

Не тямлячи себе від люті, Річард різко смикнув поводи і загородив їй дорогу.

Коні зіткнулися і невдоволено заіржали. Річард міцно схопив гнідого жеребця за вуздечку, щоб той не став на диби.

— У мене є ім'я! Те, що ти начепила на мене цей нашийник, ще не дає тобі приводу давати мені всякі клички! Мене звуть Річард! Річард Рал!

На сестру Верну цей випад не справив жодного враження. Її голос залишався спокійним і рівним.

— Вибач, Річард. Це просто звичка. До цих пір я мала справу тільки з людьми, які були набагато молодше тебе. Я не хотіла тебе образити.

Під її поглядом Річард раптом відчув себе дурнем і засоромився.

Дійсно, хлоп'яцтво. Він відпустив поводи.

— Пробач, що зірвався. Я зараз не в кращому настрої.

Сестра знову насупилася:

— Я думала, твоє прізвище — Сайфер.

Річард щільніше загорнув плащ, закриваючи пов'язку на грудях.

— Це довга історія. Джордж Сайфер виховував мене як рідного сина. Я тільки недавно дізнався, що мій справжній батько — Даркен Рал.

Вона насупилася ще більше:

— Даркен Рал? Той чарівник, якого ти вбив? Ти вбив власного батька?

— Не треба так на мене дивитися. Ти його не знала. Ти навіть собі не уявляєш, що це була за людина. Він згноїв в тюрмах, замучив і вбив більше людей, ніж ти зустрічала за все своє життя. А при думці про те, що він зробив з моєю матір'ю,