Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

Дженнсен знову поклала голову на заплічний міток.

Цікаво, чому на неї не подіяла зброя Морд-Сіт?.. Напевно, Себастяна теж займало це питання, проте він промовчав. У будь-якому випадку, відповіді у неї немає. І Ніда теж була здивована — вона вважала, що дія ейджу поширюється на всіх.

Ніда помилилася.

І було б дуже непогано знати причину, чому вона помилилася.

Дженнсен прокинулася, коли небо на сході забарвилося в тьмяний рожевий колір. Тіло задерев'яніло, і вона почувала себе зовсім розбитою. Непогано було б поспати ще, але залишатися тут, на відкритому просторі, смерті подібно… Дженнсен сіла і потягнулася.

У західній стороні неба все ще мерехтіли зорі. А на сході, на тлі рожевого, чітко виднівся чорний контур плато. Поступово в золотих променях вранішнього сонця там став вимальовуватися Народний Палац. Дженнсен дивно і невблаганно тягло туди, але в палаці її чекали тільки жах і смерть.

Втікачі швидко зібралися, осідлали коней і приготувалися до подорожі. Дженнсен прикрилася попоною, розраховуючи, що тепло Расті не дозволить їй замерзнути. Щоб зігріти змерзлі пальці, вона раз у раз поплескувала коня по шиї. Другий пиріг з м'ясом загорнули в спальник, а спальник прив'язали до сідла — теплий бік Расті не дозволить пирогу перетворитися в крижинку.

І почався важкий шлях. Час від часу доводилося залишати сідла і йти пішки, щоб дати коням перепочити. Мандрівники збиралися сховатися за горами, що стирчали з-за обрію на заході. Погоні поки що не було — за спиною на багато миль розтягнулася порожня рівнина.

Після полудня вони в'їхали в край низьких пагорбів і ярів, стала попадатися убога рослинність і низькорослі дерева. Здавалося, незаймана цілина Азерітських рівнин від нудьги вирішила злегка урізноманітнитися. Голодні коні на ходу намагалися зірвати лист чагарнику або пучок сухої трави. Пиріг з м'ясом був давно з'їдений.

До вечора краєвид змінився ще більше, і мандрівники зрозуміли, що під'їхали до краю Азерітської рівнини.

До підніжжя гір вони досягли ще до настання темряви. Між двома скелями — виходом гірських порід на поверхню — розбили табір. Місце для привалу було відмінне: скелі захищали від вітру, а поруч розкинулася вкрита травою галявина. Розсідлані коні відразу ж кинулися об'їдати молоді пагони.

Дженнсен розпаковувала речі і діставала припаси, а Себастян нишпорив навколо в пошуках дров для багаття. Незабаром він приніс купу довгих сухих гілок, порубав їх бойовою сокирою і розвів вогонь поруч зі скелею, там, де його було важче помітити. Потім він дбайливо поклав попону на плечі Дженнсен. Сидячи біля багаття, яке розгоралося, вона нанизувала на прути шматочки солоної свинини і розкладала їх на камені навколо вогню. Себастян сів поруч.

— Важко було дістатися до будинку Алтеї? — Запитав він після тривалого мовчання.

Дженнсен згадала, що в метушні останніх двох днів так і не розповіла йому про події, що відбулися за час його перебування у в'язниці.

— Мені потрібно було пройти через болото, і я пройшла. — Їй зовсім не хотілося розповідати про труднощі, страхи, битву зі змією, про те, як вона мало не потонула. Все залишилося в минулому. Головне — вона перемогла. Себастяну в очікуванні тортур і смерті довелося набагато гірше. А Алтея і зовсім була вічним в'язнем трясовини.

— Болото, — задумливо сказав Себастян. — Цікаве місце… Мабуть, там краще, ніж в цьому пронизливому холоді. За все своє життя я жодного разу не був у болоті.

— Значить, на твоїй батьківщині, в Старому світі, набагато тепліше?

— Та ні, взимку теж буває холодно, проте, звичайно, не так, як тут. Трапляється, йде дощ. Але снігопадів і такого пронизливого холоду, як у Новому світі, не буває. Не уявляю, як може виникнути бажання тут жити…

Дженнсен з трудом могла уявити зиму без снігу і холоду. Вона була спантеличена самою можливістю існування такої зими.

— Де ж ще нам жити? У нас немає вибору.

— Розумію, — коротко зауважив він.

— Зима не така вже й довга. Ти й не помітиш, як прийде весна, от побачиш.

— Сподіваюся… жити на цих промерзлих просторах… вже краще опинитися у вогнищі Володаря… ти недавно згадувала про цю землю….

— Я згадувала? Ніколи я не говорила ні про яке вогнище Володаря.

— Так казала ж, говорила. — Себастян мечем присунув дрова ближче один до одного, щоб розгорілося полум'я. — У палаці, як раз перед поцілунком.

Сніп іскор злетів у темряву. Дженнсен простягнула до вогню руки, зігріваючи пальці над весело граючим полум'ям.

— Не пам'ятаю.

— Ти ж сказала, що там була Алтея.

— Де?

— На Стовпах Творіння.

Дженнсен засунула руки під плащ, її здивований погляд зупинився на Себастяні.

— Ні, цього я не говорила. Алтея розповідала мені зовсім не про землі, які відвідувала.

— А про що ж вона тоді розповідала? — Дженнсен невизначено махнула рукою, явно не збираючись відповідати на питання.

— Та просто так базікала, нічого особливого. — Дженнсен прибрала з обличчя пасмо рудого волосся. — Стовпи Творіння — це така місцевість?

Кивнувши, Себастян перемішав мечем білі від жару вугілля.

— Інакше її називають Вогнище Володаря.

— І що це означає?

Себастян пильно глянув на супутницю:

— Уяви собі дуже сильну спеку. Про таку іноді кажуть: сьогодні жарко, як у вогнищі Володаря. Саме тому в народі так називають місцевість, яка насправді носить ім'я Стовпи Творіння.

— Ти там був?

— Жартуєш? Я не знаю жодної людини, яка побувала би там. Страшне місце!.. Деякі вважають, що це дійсно царство Володаря, в якому немає нічого, крім смерті.

— А де воно знаходиться? Себастян мечем вказав на південь:

— Це безлюдне місце в глибині Стародавнього світу. Люди часто дуже забобонні щодо таких занедбаних місць.

Дженнсен стежила за грою полум'я,