Зоряний лицар - Тамара Крюкова

Дівчинка відкрила очі й запитала:

— А як же ти не провалюєшся?

— Тобі цього знати не слід, — буркнув коваль і відвів погляд.

Щоб перевірити свій здогад, Марика простягнула до нього руку, але її пальці, не відчувши нічого, пройшли наскрізь.

— Ти теж… — прошепотіла дівчинка.

На мить їй здалося, що її більше ніщо не тримає. Вона ледве не зірвалася й не полетіла вниз, як раптом блискавкою спаленіла думка змусила її по-новому зрозуміти те, про що говорив коваль. Вона не випадково вийшла живою з вогню. Її вели якісь вищі сили. Це вони благословили коваля на добрий учинок. І вони врятували її від пожежі, не для того, щоб вона, зневірившись, загинула в небутті.

Марика прошепотіла молитву й пішла легко й вільно, наче в неї виросли крила. Порожнечі більше не було. Навколо як і раніше зяяло ніщо, але попереду чорність розпоров промінь світла. Він лився зверху, наче сонячне сяйво крізь громаду хмар.

— Дивися, там світло! — радісно вигукнула дівчинка.

— Це вогонь багать, — глухо відгукнувся коваль.

— Та ні! Це небесне сяйво. Бачиш?

— Там Ворота. А за ними чад і полум’я, — тремтячими губами мовив коваль.

— Немає там жодного чаду. Невже ти не бачиш? — здивувалася Марика.

Велетень похитав головою:

— Кожному своє. Але я не боюся. Я готовий. А ти вважай. Тобі у Ворота заходити не слід. Щоб на землю повернутися, треба йти повз них.

Із цими словами він почвалав до одному йому видимих Воріт.

«Я так хочу, щоб він теж побачив світло!» — подумала Марика, проводжаючи його поглядом, і раптом чітко почула:

«Будь обережна у своїх бажаннях».

Голос лунав немов у ній самій, буцім чиясь думка без слів виникла в її свідомості.

«Що поганого в моєму бажанні?» — мовчки заперечила дівчинка.

«А якщо він не готовий до світла?» — одержала вона нечутну відповідь.

«Звичайно, готовий. Він же врятував мене», — подумала Марика.

«Перевіримо».

Тієї ж миті світло згасло. Затріпотіли сотні крил. І на Марику налетіла зграя ворон. Їх було так багато, що скрізь усе кишіло крильми, пазурами й гострими дзьобами. Почувши шум, коваль обернувся й кинувся на порятунок.

— Геть! Геть, кляті!

Широко розмахуючи руками, він відігнав зграю. Ворони тінями розчинилися в повітрі, і поглядам обох подорожніх відкрилися Ворота смерті.

Навкруги не було жодної живої душі, тільки гігантська арка, складена з чорного оніксу, немов виростала з клубів диму. По обидва її боки здіймалися величезні скелі, схожі на кристали антрациту, на вершинах яких сиділи два грифони, мистецьки виточені з такого ж чорного каменю. Раптом гострий, вигнутий дзьоб одного з птахів клацнув. Кам’яні грифи ожили. Вони витягнули голі шиї й уп’ялися на мандрівців.

— Ти спізнився, — сказав один стерв’ятник.

— Ти мав з’явитися відразу після того, як із тебе було зняте закляття, — продовжив інший.

— Я… ну, як його… за нею повернувся, — знітився коваль і показав на Марику.

Хижі птахи захлопали крильми й осудливо заклекотали:

— Крім запізнення, ти порушив основне правило, привів сюди живу людину. Вона ще мала кілька хвилин життя, перш ніж постати перед нами. Живим тут не місце. Ми не можемо відкрити перед нею Ворота.

— Нехай іде повз них, — сказав коваль.

— Не тобі вирішувати, хробаче. Звідси виходу немає! — хором вигукнули грифи.

— Навіщо неправду говорите? — втрутилась у розмову Марика.

Птахи скрикнули й, не мигаючи, уп’ялися в дівчинку. Вони ще не зустрічали такої зухвалості. Марика зрозуміла, що сказала щось не те, і пояснила:

— Коли я в таборі жила, у нас Захара блискавкою вдарило, як є до смерті. Не дихав, і серце не билося. Його вже ховати зібралися, а Варга не веліла. І справді: на третій день ожила людина.

— Це не для тебе. З вогню не воскресають. Ти не можеш піти, — зловісно прохрипів стерв’ятник.

— Але ти не можеш також і залишитися. У тебе є кілька хвилин життя, — підхопив інший.

— Тут кожна хвилина — вічність, — додав перший.

— Я не можу піти й увійти не можу, і стояти тут не можу. Що ж мені робити? — здивувалася Марика.

— Ми мусимо подумати, — хором відповіли грифи й завмерли, знову перетворившись на кам’яні статуї.

Боячись поворухнутися, аби не розлютити стражів воріт, Марика й коваль мовчки перезирнулися. Нарешті стерв’ятники знову ожили.