Зоряний лицар - Тамара Крюкова

«Не схотів іти зі мною на угоду. Нічого, ти іще пошкодуєш, що в тебе є душа. У кого її нема, у того вона й не болить. А тебе крик дівчиська переслідуватиме і в кошмарах, і наяву. Дивися, як вона живцем згорить!» — зловтішно думала стара.

Для відьми це була не просто пожежа, а тріумфальне багаття. Вона помстилася хлопчиськові й святкувала перемогу. І лиш одне не давало їй спокою — пророкування карт. Ворожіння показувало, що вона особисто відіграє значно більшу роль у зміні долі світу, а карти ніколи не брехали. Виходить, гру іще не скінчено. У чому ж полягала її роль?

І що слід було робити, аби здобути душу королівського нащадка?

Зненацька в небі над пожежею стали загорятися райдужні вогні. Вони ставали дедалі яскравішими, виблискуючи, немов коштовна небесна корона. В Арктиці подібне явище називають північним сяйвом, але досі ще нікому не доводилось бачити його в тутешніх широтах. Чарівний німб сяяв на небосхилі, опромінюючи ніч неземним світлом.

— Диво… диво… диво… — загомоніла юрба.

Лише Віщунка знала, що за кожним дивом криється таємний зміст. Небесне сяйво було символом острова Гроз, де живуть безсмертні й діють закони магії. Але чому цей символ з’явився тут? Це не випадково. І тут відьма згадала про фатальну помилку магів із чарівного острова, чутка про яку в чаклунському світі передавалася пошепки, на вушко. У неї мало хто вірив, а тим більше ніхто не говорив відкрито. А раптом це правда? Немає диму без вогню.

Віщунка стояла, наче у воду опущена. Якщо балачки про немислиму помилку магів не вигадка, виходить, Загублена існує. У відьми підкосилися ноги, і вона заскреготіла зубами від безсилої люті. Ось воно, пророкування! Справдилося! Хто б міг подумати, що поки вона ганялася за королівським спадкоємцем, у неї під носом була Загублена! Віщунка, сама того не відаючи, вивела її із забуття. Навряд чи це сподобається безсмертним. Зайнята інтригами, вона потрапила у власну пастку й зажила могутніх ворогів. Кожен із дев’яти великих чарівників острова Гроз набагато перевершував її за силою. Від однієї думки про те, що їй доведеться відповідати перед усіма відразу, Віщунку проймав первісний жах.

Відьма байдуже спостерігала, як люди намагаються загасити вогонь із тією ж наполегливістю, з якою ще зовсім недавно його розпалювали. Але всіх їхніх зусиль було замало. Пожежа бушувала з такою міццю, що звичайні люди впоратися з нею не могли.

«Смішні, жалюгідні мурахи. Навіщо вони метушаться? Щоб урятувати дівчисько? Пусте», — похмуро думала Віщунка. Їй не треба було чаклувати, щоб знати напевно: дівчисько не загинуло.

Опинившись у тісному підземному коридорі, Марика не відразу повірила своїм очам. Вона простягнула руку й обмацала вологі, вкриті цвіллю стіни. Зяюча порожнеча, що охороняє підступ до Воріт смерті, залишилася позаду. Підземний тунель петляв, мов кроляча нора. Доводилося пробиратися де рачки, а де й поповзом, але незабаром завзятість дівчинки було винагороджено. Вона побачила вихід. Над вузьким лазом, що вів нагору, як гігантський, волохатий павук, нависало кореневище старого, вкритого мохом, поваленого дерева.

Впираючись ліктями, Марика ледве протиснулася назовні й сторопіла. Тут не було й натяку на пізню осінь. Дерева стояли зелені, як улітку. У густих кронах не було жодного жовтого листочка. Навколо густо розрісся іван-чай, рясно притрушений рожевими конусами квітів. Дурман розкинув свої пухнаті парасольки, і від нього над галявиною розлився медвяний аромат. Голосно бриніли дикі бджоли. Маленькі трудівниці роїлися біля дупластої липи, де влаштували свій вулик.

Від однієї думки про смачний, запашний мед, у дівчинки забурчало в животі. Вона не їла від учорашнього дня, і голод давався взнаки. Марика обережно підійшла до дерева, міркуючи, як можна поласувати медом, аби не дізналися бджоли. Солодкий, ароматний дух лоскотав ніздрі. Але лізти в дупло було небезпечно. Із бджолами жарти погані. Дівчинка обійшла дерево й підвелася навшпиньки, намагаючись зазирнути в шпарину, аж раптом хтось боляче викрутив їй вухо.

— Ух, безсоромнику! Це що ж ти надумав, мед красти? От я тебе зараз навчу по чужих вуликах лазити. Я тобі вуха повикручую!

— Ой-ой-ой, відпустіть, боляче, — заголосила Марика, витягаючи шию, щоб хоч якось полегшити долю бідного вуха.

— А медок з моєї пасіки тягти солодко?

— Ніяка це не пасіка. Бджоли ж бо дикі, — заперечила Марика.

— А диких, виходить, розоряти можна? Відстьобаю тебе кропивою, аби більше по вуликах не шастав. Ач, унадився. Три дні тому мед поцупив, учора навідався й знову тут як тут, прірва ненаситна!

— Відпустіть, я вперше це дупло бачу, — виправдовувалася Марика, даремно намагаючись звільнити вухо, але раптом сталося щось таке, що змусило її на мить забути про біль.

Сухий корч, що стояв неподалік, заворушився й обернувся згорбленою від старості бабою. Зотлілий одяг висів на ній лахміттям і нагадував потріскану кору.

Великі очі Марики стали іще більшими від подиву, і дівчинка хутко скрутила дулі, щоб уберегтися від нечистої сили.

— Чом це ти розшумілася, Мелісо? — скрипучим голосом запитала стара.

— Помилуйся, мамо Лісовице, злодія впіймала. Унадився, поганець, мед із вуликів красти.

Цієї миті хлоп’ячий картуз злетів із голови