Сяйво - Стівен Кінг

Він махнув молотком у повітрі… шшшууух. І стиха посміхнувся тому, який потужний свистячий той видав звук. Потім поставив його назад у стійку і повернувся ліворуч. Побачене там змусило його знову нахмуритись.

Снігохід стояв майже посередині складу, майже зовсім новенький, але Джека зовсім не втішав його зовнішній вигляд. «Бомбардир Скі-Ду» було написано збоку на капоті двигуна вигнутими назад чорними літерами, що напевне мусили наголошувати на швидкості цієї машини[200]. Вистромлені наперед лижі також були чорними. По обох боках капота йшли чорні канти, які на спортивних машинах називають гоночними лампасами. Але загалом його було пофарбовано в яскравий, потішно жовтий колір, і саме це Джеку в ньому не подобалося. Застиглий у власному сніп’ї вранішнього сонячного світла, з жовтим тілом і чорними кантами, з чорними лижами й відкритою, оббитою чорним кабіною, він скидався на якусь монструозну механізовану осу. На ходу він і звучав, либонь, схоже на неї. Гудів і дзижчав, готовий ужалити. А втім, який іще вигляд він міг би мати, врешті-решт? Принаймні, він не вдавав з себе щось інше. Бо після того, як він зробить свою роботу, їм стане вельми боляче. Усім їм. Навесні родині Торренсів болітиме так сильно, що те, що наробили оті оси руці Денні, здаватиметься материнськими поцілунками.

Джек витяг із задньої кишені хустинку, витер собі губи і підійшов до цього «Скі-Ду». Ставши над снігоходом, тепер уже глибоко спохмурнілий, він запхав носовичок назад до кишені і дивився. Надворі раптовий порив вітру врізався в реманентний склад, змусивши його похитнутися, заскрипіти. Джек визирнув у віконце і побачив, що той подмух поніс у бік загубленого в каламуті заднього фасаду готелю цілу пелену іскристих сніжних кристалів, підкидаючи їх вихорами високо у невблаганне синє небо.

Вітер вщух, і Джек знову взявся роздивлятися на машину. Безперечно, вона викликала огиду. Мало не очікуєш побачити, що ззаду в неї стирчатиме довге, проворне жало. Йому й раніше завжди не подобалися ці чортові снігомобілі. Вони трощать храмову тишу зими на мільйон деренчливих уламків. Вони лякають птахів і звірів. Вони залишають по собі величезні отруйні хмари, що клубочаться синім бензиновим димом… кахи-кахи, задушує, дайте дихати. Ймовірно, вони — це остання, завершальна в епосі викопного палива гротескна іграшка, яку дарують десятиліткам на Різдво.

Йому згадалася газетна стаття, яку він читав ще у Стовінгтоні, історія, що трапилася десь у штаті Мейн. Хлопець на снігоході мчить, мов ошпарений, навмання по дорозі, якою ніколи раніше не їздив, зі швидкістю далебі більшою за тридцять миль на годину[201]. Ніч. Фара у нього вимкнута. Посередині важкого ланцюга, натягнутого між двома стовпами, там висіла табличка з написом ПРОЇЗД ЗАБОРОНЕНО. Найімовірніше, хлопець її просто не побачив, писалося у тій статті. Напевне, місяць сховавсь за хмарою. Ланцюгом йому відірвало голову. Читаючи тоді статтю, Джек майже радів, і зараз, коли він дивився вниз на цю машину, те почуття в ньому відновилося.

(Якби наразі не йшлося про Денні, я з величезним задоволенням вхопив би один з отих молотків, відкрив капот і просто гатив би, допоки)

Він дозволив вийти з себе застояному повітрю довгим, повільним зітханням. Венді права. Хай там що буде, хоч чорторий, хоч пекло, хоч черга за благодійною допомогою, але Венді права. Забити цю машину на смерть було б верхом дурості, не важить, наскільки приємну перспективу така дурість могла би створити. Це було б майже рівнозначним забиттю на смерть його власного сина.

— Блядський луддит, — вголос промовив він.

Зайшовши ззаду машини, Джек відкрутив кришку бензобака. На одній з полиць, що йшли на рівні його грудей по периметру стін, він знайшов вимірний щуп і засунув його досередини. Мокрою виявилася остання восьмушка дюйма[202]. Небагато, але достатньо, щоби перевірити, чи заведеться ця чортова тарадайка. Пізніше він зможе сточити паливо з «фолькса» й готельного пікапа.

Закрутивши кришку бака, він відкрив капот. Ні акумулятора, ні свічок. Він знову підійшов до полиці і почав ритися вздовж неї, відштовхуючи врізнобіч викрутки і розвідні ключі, знятий з якоїсь старої газонокосарки однокамерний карбюратор, пластмасові коробочки з різноманітних розмірів шурупами, цвяхами і болтами. Полиця була вкрита щільним темним шаром старого мастила і налиплого до нього впродовж багатьох років пилу, що скидався на хутро. Йому було бридко її торкатися.

Він знайшов маленьку, замаслюжену коробочку з лаконічним написом олівцем: Скід. Він струснув коробочку, і всередині неї щось торохнуло. Свічки запалювання. Одну з них він підніс проти світла, намагаючись визначити зазор без того, щоби нишпорити у пошуках інструмента для його вимірювання. Та ну його нахер, подумав він ображено і кинув свічку назад до коробочки. Якщо зазор негодящий, це збіса кінчене паскудство. Сутужна, курва, цицька.

Поодаль, біля дверей стояв стілець. Джек підтяг його, сів, встановив чотири свічки запалювання, а потім вдяг на кожну маленький гумовий ковпачок. Зробивши це, він дозволив своїм пальцям швиденько погратися з магнето. Люди сміялися, коли я сідав до піаніно[203].

Знову до полиць. Цього разу тим бажаним, чого він не міг знайти, був маленький акумулятор. Три-або чотирикамерний. Там були торцеві ключі, ящик зі свердлами та долотами, мішки з добривами для моріжка та «Вігоро»[204] для квітників, але акумулятора для снігохода не було. Це його анітрішечки не стурбувало. Фактично, йому полегшало на душі. «Капітане, я зробив усе, що від мені залежало, але до кінця впоратися не зміг». — «Усе гаразд, синку. Я рекомендуватиму тебе до нагородження Срібною Зіркою і Пурпуровим Снігомобілем[205]. Ти робиш честь своєму полку». — «Дякую, сер. Я старався».

Порпаючись на останніх двох-трьох футах полиці, Джек почав прискорено насвистувати «Долину Червоної ріки»[206]. Ноти вилітали маленькими білими клубками пари. Він уже зробив повне коло по складу, потрібної речі там не було. Може, хтось її поцупив. Може, сам Ватсон. Джек голосно розсміявся. Старовинна традиція офісних несунів. Кілька скріпок, пара пачок паперу, ніхто не помітить пропажі оцієї скатертини або цього куверта «Королівське золото»… а як щодо отого гарнюсінького акумулятора від снігохода? Так, ця річ може згодитися. Вкинемо її до мішка. Злочини білих комірців, бейбі. У кожного липкі пальці. Дітьми ми таке називали «знижками, схованими за пазухою».

Він вирушив назад і, проходячи повз снігохід, дав йому в борт щирого копняка. Ну, от і по всьому. Залишається лише сказати Венді, вибач бейбі, але…

Там, у кутку біля дверей, лежить якась коробка. Той стілець був