Сяйво - Стівен Кінг

Денні ледве-не-ледве розвернувся і поповз назад уздовж бетонної труби, його снігоступи дерев’яно постукували позаду, під його долонями потріскувало мертве листя осінніх осик. Він якраз досяг кінця й тієї холодної плями світла, що надходило згори, коли сніг і справді посунувся всередину, лише невеличка лавина, але достатня, щоб обсипати йому обличчя і, запечатавши отвір, крізь який він сюди був протиснувся, залишити його в темряві.

На якусь мить розум Денні закляк у лютій паніці і він не міг думати. Потім, немов дуже звіддалік, він почув, як батько каже йому, щоби ніколи не грався на Стовінгтонському звалищі, бо інколи дурнуваті люди викидають на звалище старі холодильники, не знявши з них дверцят, і якщо ти залізеш до такого холодильника, а двері за тобою затріснуться, можливості вилізти не буде. Так і помреш у темряві.

(ти ж не хотів би, аби з тобою таке трапилося, правда, доку?)

(ні, тату)

І от саме це й трапилося, підказав його ошаленілий розум, а таки трапилося, він опинився в темряві, наглухо замкнений, і холодно тут, як у холодильнику. І…

(щось тут іще є разом зі мною)

Йому перехопило дихання. Мало не заколисуючий жах скрадався по його жилах. Так. Так. Тут є щось іще разом з ним, якесь страшне створіння, котре «Оверлук» приберігав саме для такого, як цей, випадку. Може, велетенський павук, який причаївся в норі під мертвим листям, або пацюк… чи, може, труп якогось малюка, що колись помер тут, на ігровому майданчику. Могло таке коли-небудь трапитися? Так, подумав він, мабуть, могло. Він згадав про ту жінку у ванні. Про ту кров і шматки мозку на стіні в Президентському люку. Про якесь маля, чия голова луснула, коли воно впало з гойдалки, або з мавпячого рукоходу, яке повзе позаду нього в цій темряві, усміхаючись, шукаючи собі одного останнього товариша в розвагах на своєму нескінченному ігровому майданчику. Назавжди. Уже за мить він почує його наближення.

У дальньому кінці бетонної труби Денні почув скрадливе потріскування мертвого листя, ніби щось звідти рачки сунулося до нього. У будь-яку мить він відчує, як на його щиколотці зімкнуться холодні пальці…

Ця думка зруйнувала його параліч. Він проривався крізь рихлий завал, що закоркував цей кінець бетонної труби, відкидаючи сніг собі між ногами вибуховими порціями, наче якийсь собака, що відкопує кістку. Згори просочувалося блакитне світло, і Денні рвонувся вгору, до нього, наче норець з глибоководдя. Він дер собі спину об край бетонної труби. Один снігоступ у нього зчепився з іншим. Сніг засипався всередину лижварської маски і за комір його парки. Він проривався крізь сніг, грібся крізь нього. Той, схоже, намагався його утримати, всмоктати його вниз, назад у бетонну трубу, де було те невидиме створіння, що потріскувало листям, й тримати його там. Назавжди.

Потім він вирвався, з обличчям, обернутим до сонця, і тоді він поповз у снігу, він повз геть від напівзасипаної бетонної труби, хрипло хекаючи, з обличчям майже кумедно вибіленим сніговою пудрою — живою маскою жаху. Він дошкутильгав до гімнастичних джунглів і сів, щоби поправити на собі снігоступи й віддихатися. Сидячи там, поправляючи й знову підтягуючи ремінці, він не відривався очима від тієї діри на кінці бетонної труби. Він чекав, чи не вигулькне щось звідти. Нічого не з’явилося, і хвилини за три чи чотири дихання Денні почало уповільнюватись. Що воно там не було, а сонячного світла не терпіло. Воно залишилося запертим там, можливо, здатне проявляти себе тільки в темряві… або коли обидва кінці його круглої в’язниці закупорені снігом.

(«але я в безпеці тепер я в безпеці я просто піду собі додому тому що тепер я в»)

Щось м’яко гупнуло позаду нього.

Він обернувся в бік готелю і подивився. Але ще раніше, ніж подивитися

(«чи бачиш ти індіанців на цій картинці?»)

він уже знав, що побачить, бо знав, чим був той м’який гупаючий звук. То був звук падіння великої снігової брили, так гупало, коли сніг сповзав з даху готелю і падав на землю.

(«чи бачиш ти?..)

Так. Він побачив. Сніг упав з живоплотового собаки. Коли Денні йшов сюди, той був всього лиш невинною сніговою кучугурою перед цим майданчиком. Тепер пес цілком проявився, недоречний сплеск зелені серед усієї цієї неймовірної, сльозоточивої білості. Він сидів, ніби випрошує цукерку або якийсь недоїдок.

Але цього разу Денні не втрачатиме глузду, він зберігатиме спокій. Бо зараз він принаймні не запертий у якійсь темній старій норі. Він на сонячному світлі. А це всього лиш собака. Сьогодні доволі тепло надворі, подумав він з надією. Можливо, це просто сонце достатньо витопило снігу з цього старого собаки, тож решта разом спала з нього. Можливо, оце й усе.

(не наближайся до того місця… тримайся від нього подалі).

Зав’язки на його снігоступах були затягнуті так туго, як лишень їх тільки можна було затягнути. Він став на рівні і знову задивився на бетонну трубу, майже цілком поховану під снігом, і те, що він побачив на тому кінці, з якого виборсався, пройняло морозом його серце. Там, на тому її кінці, було видно круглу латку темряви, згусток тіні, що позначав діру, яку він був прорив, щоб залізти досередини. І зараз, попри сліпучий блиск снігу, йому подумалося, що щось він там бачить. Щось рухається. Ніби рука. Змахує рука якоїсь безнадійно нещасної дитини, хистка рука, благаюча рука, рука потопельника.

(Врятуй мене О благаю врятуй мене Якщо не можеш врятувати мене прийди принаймні погратися зі мною… Назавжди. І Назавжди. І Назавжди.)

— Ні, — хрипко прошепотів Денні. Це слово сухим і вбогим випало з його губ, позбавлених вологості. Він відчув, що вже захитався його здоровий глузд, намагаючись відлетіти геть, як тоді, коли та жінка у тому номері… ні, краще про те не думати.

Він ухопився за нитки реальності і міцно за них тримався. Йому треба забиратися звідси. Зосередитися на цьому. Зберігати спокій. Бути, як секретний агент. Хіба Патрик Макґухан заплакав би, хіба обпісявся собі в штани, наче мала дитина?

А хіба його татусь?

Це його трохи заспокоїло.

За його спиною знову почулося те м’яке гуп, звук падіння снігу. Він розвернувся, і тепер там зі снігу стирчала голова одного з живоплотових левів, щирилася на нього. Той опинився ближче, ніж мав бути перед тим, майже перед хвірткою ігрового майданчика.

Жах спробував піднестись, але Денні його задавив. Він секретний агент, і він мусить врятуватися.

Він вирушив геть з