Сяйво - Стівен Кінг

Його полегшення стало абсолютно тріумфальним. Він досяг більшого, ніж просто втекти від Джорджа; він переміг. З цими чудодійними речами у нього в руках Джордж ніколи більше його не торкнеться. Джордж втікатиме нажаханий.

Він почав розвертатися, щоби протистояти Джорджу, і в цю ж мить пальці Джорджа вхопили його за горло, стиснули, перекрили йому повітря і після одного, фінального, запізнілого «хап» цілком припинили його дихання.

— Я не заїкуватий, — прошепотів Джордж у нього з-за спини.

Джек упустив осине гніздо, і звідти скаженою жовто-коричневою хвилею метнулися оси. Легені його палали вогнем. Джеків тремкий погляд упав на таймер, і відчуття тріумфу повернулося, разом зі зростаючою хвилею праведного гніву. Замість бути приєднаним до динаміту, дріт тягся до золотої головки міцної чорної палиці, такої, як та, з якою ходив його батько після дорожньої пригоди з молочним фургоном.

Він ухопив палицю, і дріт відпав. Палиця вчувалася важкою і цілком йому по руці. Він махнув нею назад собі через плече. Злітаючи вгору, вона чиркнула об дріт, з якого звисала лампочка, і світло почало колихатися вперед-назад, змусивши монструозно скакати по підлозі і стінах склепінчасті тіні. Опустившись, палиця вдарила щось набагато твердіше. Джордж закричав. Хватка на горлі Джека послабшала.

Він вирвався з хватки Джорджа і крутнувся. Джордж укляк на колінах, з похиленою головою, обхопивши себе руками за тім’я. Кров ринула йому крізь пальці.

— Прошу, — боязко прошепотів Джордж. — Не треба, містере Торренс.

— От тепер буде тобі кара, ти отримаєш свої ліки, — загримів Джек. — Їй-богу, зараз же. До краплі. Мале щеня. Мале нікчемне цуценя. Їй-богу, зараз же, просто тепер. До краплі. До останньої чортової краплини!

Над ним іще хилиталося світло, і тіні танцювали і спурхували, коли він почав вимахувати палицею, опускаючи її знову і знову, рука його піднімалась і падала, наче якийсь механізм. Розчепилися й відпали геть Джорджеві скривавлені пальці, що прикривали йому голову, і Джек опускав палицю знову і знову, і на шию, і на плечі, і на спину, і на руки. Ось тільки та палиця була вже не зовсім палицею; вона нібито стала дерев’яним молотком з чимось на кшталт яскраво-смугастого держака. Молотком з м’якшим і твердішим кінцями головки. На його робочому кінці вже запеклася кров, там прилипло волосся. А глухий, в’язкий звук ударів молотка в плоть перемінився на грімке гупання, що розлягалося луною, реверберувало. Його власний голос набув такої ж якості, став лунким, знеособленим. Парадоксально, але в той самий час він зазвучав слабше, невтямніше, ображеніше… так, ніби Джек був п’яний.

Уклякла на колінах постать повільно підняла голову, немов у мольбі. Обличчя там, власне, вже не було, лише кривава маска, крізь яку прозирали очі. Він підняв молоток для фінального свистячого удару і вже гатив ним униз, коли побачив, що благаюче обличчя під ним належить не Джорджу, але Денні. То було обличчя його сина.

— Татуню…

І тут молоток врізався, куди був мусив, поціливши Денні просто межи очі, замкнувши їх навіки. І, здалося, щось десь посміюється…

(«!Ні!»)

Він виринув з цього, стоячи голим над ліжком Денні, руки в нього були порожніми, тіло його блищало від поту. Його фінальний крик прозвучав тільки в нього в голові. Він озвучив його знову, цього разу пошепки.

— Ні. Ні, Денні. Ніколи.

Він повертався до свого ліжка на ногах, що перетворилися на гумові. Венді міцно спала. Годинник на нічному столику показував за чверть п’яту. Він пролежав без сну до сьомої, коли почав крутитися, прокидаючись, Денні. Тоді він спустив ноги з краю ліжка і почав одягатися. Уже був час спускатися вниз і перевіряти котел.

Розділ тридцять третій

Снігохід

Десь після півночі, коли всі вони неспокійно спали, сніг (уже після того, як навалив свіжих вісім дюймів на старий наст) припинився. І тепер, коли розійшлися й відметені геть свіжим вітром хмари, Джек стояв у курному зливку сонячного світла, що косо прозирало крізь брудне віконце у східній стіні реманентного складу.

Тутешнє приміщення було завдовжки, як товарний вагон, і приблизно таким же заввишки. Тут пахло мастилом, гасом, бензином, а ще — такий легесенький ностальгійний запах — духмяною травою. Чотири потужних газонокосарки, немов солдати перед парадом, вишикувалися під південною стіною — дві з них, їздового типу, виглядали, як невеличкі трактори. Ліворуч від них містилися бури для свердління ям під стовпи, півкруглі лопати для упорядження трав’яного покриття на гольф-майданчику, ланцюгова мотопила, садові електричні ножиці та тонка довга сталева щогла з червоним прапорцем на вершечку. «Кедді, принесеш мій м’ячик швидше, ніж за десять секунд, і тут на тебе чекатиме четвертак». — «Так, сер»[197].

До східної стіни, куди найдужче било ранкове сонце, поставлені один поверх іншого на кшталт якогось п’яного карткового будиночка, тулилися тенісні столи. Сітки з них було знято, вони звисали з полиці вгорі. У кутку виднілася купка шайб для шафлборду[198] і комплект для роуку — зв’язані докупи дротом ворітця, яскравих кольорів кулі в чомусь схожому на картонку для яєць («дивних квочок ви тримаєте тут, містере Ватсон»… «Атож, та ось ви ще побачите отих звірів там, унизу, на передній галявині, ха-ха»), і молотки, два набори, у своїх стійках.

Він рушив туди, переступаючи через старий восьмикомірковий акумулятор (який, поза всякими сумнівами, колись був сидів під капотом готельного пікапа), акумуляторний зарядний пристрій та пару з’єднувальних кабелів «Джей Сі Пенні»[199] між ними. З передньої стійки він висмикнув один з молотків і підніс собі до обличчя, немов лицар, що перед битвою салютує своєму королю.

Знову впливли до голови уривки з його сновидіння (воно вже геть переплуталося й вицвітало), щось там про Джорджа Гетфілда і кийок його батька, утім, достатньо, щоби Джекові відчути неспокій і, що доволі абсурдно, дрібку вини через те, що він зараз тримає в руці якийсь зужитий, банальний, звичайнісінький молоток для роуку. Не те щоб роук був зараз аж такою звичайною грою; тепер значно популярнішим є його сучасніший кузен крокет… та на додаток ще й дитяча версія цієї гри. А проте роук… він мусів бути і справді чудовою грою. Джек уже був знайшов у підвалі запліснявілу книжечку правил, надруковану якогось року на початку двадцятих, коли в «Оверлуку» проводився Північноамериканський чемпіонат з роуку. Чудова гра.

(шиза)

Він дещо спохмурнів, потім усміхнувся. Так, а таки дійсно, доволі шизоїдна гра. Сам молоток це ідеально демонструє. М’який кінець і твердий