Сяйво - Стівен Кінг

Над головою погойдувалася лампочка, танцювали тіні. Джек замахувався знову й знову, завдаючи удару за ударом, піднімаючи й опускаючи руку, як робот. Закривавлені пальці Джорджа, що захищали голову, зісковзнули, але Джек усе опускав і опускав палицю — на шию, на плечі, на спину й руки. Ось лише палиця перестала бути палицею і перетворилася на молоток із яскравою смугастою ручкою. На молоток, у якого один бік м’якший, а інший — твердіший. Робочий кінець був забруднений кров’ю, на нього налипло волосся. Потім монотонні розміряні удари, з якими молоток урізався в тіло, змінилися гучним стукотом, який відлунював по підвалу. Та й голос самого Джека став таким же — гучним, безтілесним. Але одночасно, як це не парадоксально, він зазвучав слабше, невиразно, ображено... начебто Джек був п’яний.

Уклінна фігура повільно, благально підняла обличчя. Власне, обличчя вже не було — лише кривава маска, з якої визирали очі. Розмахнувшись для останнього свистячого удару, Джек повністю розігнав молоток і лише потім помітив, що сповнене благання обличчя біля його ніг належить не Джорджеві, а Денні. Це було обличчя його сина.

— Татусю...

І тут молоток урізався в мішень, він ударив Денні просто між очей, закриваючи їх назавжди. Джекові здалося, начебто десь хтось розреготався...

(Ні!)

Коли прийшов до тями, він голяка стояв над ліжечком Денні, обливаючись потом. Останній крик Джека пролунав лише в його уяві. Він знову повторив, цього разу пошепки:

— Ні. Ні, Денні. Ніколи.

Ноги підгиналися, мов гумові. Джек повернувся в ліжко. Венді спала глибоким сном. Годинник на нічному столику показував за чверть п’яту. Він лежав без сну до сьомої, а коли заворушився, прокидаючись, Денні, — перекинув ноги через край ліжка й почав одягатися. Час було йти вниз перевіряти котел.

Невдовзі після опівночі, поки всі спали неспокійним сном, сніг припинився, насипавши на старий наст ще вісім дюймів. Хмари розійшлися, свіжий вітер відніс їх геть, і тепер Джек стояв у запиленому кружку сонячного світла, що пробивалося крізь брудне віконце в східній стіні сараю.

Приміщення було завдовжки як товарний вагон і не поступалося йому висотою. Пахло мастилом, бензином і змазкою, а ще (слабкий запах, що викликав ностальгію) — прілою травою. Уздовж південної стіни, мов солдати на огляді, вишикувалися в ряд чотири потужні газонокосарки. Ті дві, на яких можна їздити, нагадували маленькі трактори. Ліворуч розташувалися: бур-машина; закруглені лопати, якими підрівнюють поле для гольфу; ланцюгова пилка; електрична машинка для стрижки живоплоту й довга тонка сталева жердка із червоним прапорцем на верхівці. «Хлопчику, щоб за десять секунд мій м’яч був тут. Одержиш четвертак». — «Так, сер».

Біля східної стіни, особливо яскраво освітленої ранковим сонцем, нагромаджувалися один на одного три столи для пінґ-понґу. У кутку — купою звалені грузила для шаффл-борду22 і комплект для гри в роке — скручені дротом ворітця, яскраві кулі в чомусь на кшталт картонки для яєць (але ж і дивні ж у вас тут кури, Ватсоне... еге ж, а бачили б ви тих звірят на газоні перед фасадом, хе-хе) і два набори молотків у стійках.

Джек підійшов до них, для чого довелося переступити через старий восьмигніздовий акумулятор (безсумнівно, колись він сидів під капотом тутешньої вантажівки), пристрій для підзарядки й кілька мотків кабелю з роз’ємами Дж. К. Пенні. Діставши з найближчої стійки молоток з короткою ручкою, Джек відсалютував ним, як лицар, що вітає перед битвою свого короля.

Пригадалися фрагменти сну (який уже поплутався й збляк) — щось про Джорджа Гетфілда й батькову палицю. Цього вистачило, щоб Джекові стало не по собі від того, що його рука стискає молоток — звичайний старий молоток для гри в роке на свіжому повітрі. Доволі абсурдно, але Джек відчув себе трохи винним. Не те щоб роке було такою вже розповсюдженою грою для вулиці, зараз значно популярніший крокет — його сучасний родич... і, якщо вже на те пішло, дитячий варіант цієї гри. Унизу, в підвалі, Джек виявив вицвілий збірник правил роке, надрукований на початку двадцятих років, коли в «Оверлуку» пройшов Північноамериканський турнір із цієї гри. Так, незлецька гра.

(до ошизіння)

Джек злегка насупився, потім посміхнувся. Так, чесно кажучи, гра божевільна. Про це виразно свідчив молоток. М'який бік і твердий бік. Тонка гра, що потребує пильності... але одночасно вимагає грубих, потужних ударів.

Джек змахнув молотком... хуууууууууп!.. і ледь посміхнувся, почувши, з яким потужним свистом той розсікає повітря. Потім повернув його в стійку й повернувся ліворуч. Те, що Джек там побачив, змусило його зрушити брови.

Майже посеред сараю стояв снігохід, досить новий, але Джекові було абсолютно начхати, яка ця штука з вигляду. Збоку на обтічнику було написано «Бомбардир Скіду», на Джека глянули чорні літери, нахилені назад — імовірно, щоб підкреслити швидкість. Чорними були й полози, що видавалися наперед. Праворуч і ліворуч від обтічника були чорні трубки — у спортивних машинах вони називаються напрямними. Але все інше було пофарбоване в яскравий глузливий жовтий колір — якраз він і не сподобався Джекові. У квадраті ранкового сонця снігохід із жовтим тілом і чорними напрямними, полозами й оббивкою відкритої кабіни нагадував дивовижну механічну осу Мабуть, при русі він і звук видавав такий же — зудів і дзижчав, готовий ужалити. Але тоді на що ж ще йому бути схожим? Принаймні, він не прикидався. Адже коли він зробить свою справу, їм стане дуже боляче. Усім. До весни сімейство Торренсів спізнає такого болю, що те, що оси зробили з рукою Денні, здасться материнськими поцілунками.

Він дістав із задньої кишені носову хусточку, обтер губи й підійшов до «Скіда». Зупинився, дивлячись на снігохід згори вниз і засовуючи хусточку назад у кишеню. Зморшка на чолі поглибилася. Зовні в стіну раптово вдарив порив вітру, і сарай захитався й заскрипів. Джек виглянув у віконце й побачив, як вітер несе завісу блискучих сніжних кристаликів у бік готелю, високо крутячи їх у пронизливо синьому небі.

Вітер так само раптово стих, і Джек повернувся до споглядання машини. Слово честі, вона вселяла відразу. Так і чекай, що ззаду висунеться довге моторне жало. Кляті сні-гоходи ніколи не подобалися Джекові. Вони розривали соборну тишу зими