Сяйво - Стівен Кінг
— Ти справді нічого не бачив, так? — запитала Венді. — Я хочу сказати, коли піднявся в той номер. Нічого не бачив?
Леви зникли. Тепер перед ним з’явилася пастельно-роже-ва фіранка й за нею темний силует. Зачинені двері. Він знову почув приглушене швидке «бух!» і звуки, що чулися позаду, звуки, які могли виявитися тупотом ніг. Як страшно, нерівно гупало серце, поки він боровся з ключем.
— Нічого, — відповів Джек і не погрішив проти істини. Він був напружений. Не впевнений у тому, що ж відбувається. У нього не було змоги проаналізувати свої думки й знайти розумне пояснення синцям на шиї сина. Чорт забирай, він і сам добряче піддається навіюванню. Іноді галюцинації виявляються заразними.
— А ти не передумав? У сенсі — щодо снігохода?
Руки Джека раптово стиснулися в тугі кулаки.
(Досить до мене приставати!)
— Я погодився, правда ж? Отже, так і буде. Тепер спи. День був довгий і важкий.
— Та ще й який, — погодилася вона. Коли вона повернулася поцілувати його в плече, простирадла зашелестіли. — Я кохаю тебе, Джеку.
— І я тебе, — відповів він, але слова були просто рухом губ. Кулаки так і не розтиснулися, начебто руки закінчувалися каменюками. На чолі помітно пульсувала жила. Венді ні слова не сказала про те, що ж їм робити після того, як вечірка закінчиться й вони опиняться внизу. Ні єдиного слова. Тільки «Денні те», та «Денні се», та «Джеку, як я боюся!» Так, так, вона боїться, що в шафі живе бабай, і не один, боїться хитких тіней — ще й як боїться. Але ж були і справжні причини для страху. Зійшовши вниз, вони з'являться в Сайдвіндері з шістдесятьма доларами й у тому одязі, що на собі. Навіть без машини. Якби й був у Сайдвіндері ломбард (а його там немає), їм не було б чого закласти, крім короткохвильового приймача «Соні» й персня Венді за дев’яносто доларів — обручки з діамантом. Приймальник у ломбарді дав би їм двадцять доларів. Хороший приймальник. Роботи він не знайде ні тимчасової, ні сезонної — хіба розчищати під’їзні дороги, по три долари за виклик. Джек Торренс, тридцять років, раз опублікувався в «Есквайрі», який мріяв (як йому здавалося, не так уже й необгрунтовано) стати за наступні десять років провідним американським письменником, із узятою в сайд-віндерському «Вестерн-Авто» лопатою на плечі дзвонить у двері... ця картина раптом постала у Джека перед очима значно виразніше, ніж леви живоплоту. Він ще міцніше стиснув кулаки, почуваючи, як нігті врізаються в долоні, залишаючи кровоточиві сліди-півмісяці. Джон Торренс стоїть у черзі, щоб обміняти свої шістдесят доларів на продуктові картки; а ось він стоїть в іншій черзі біля Сайдвіндерської методистської церкви, щоб одержати на благодійній роздачі що-небудь із речей під гидливими поглядами місцевих. Джек Торренс, який пояснює Елу, що їм просто довелося виїхати — довелося покинути «Оверлук» з усім умістом на розтерзання вандалам або злодіям на снігоходах і вимкнути котел, тому що «розумієш, Еле, attendez-vous, Еле, там живуть привиди й вони бажають зла моєму хлопчикові. Бувай, Еле». Роздуми про главу четверту — «Для Джека Торренса прийшла весна». Що тоді? Коли — тоді? Джек думав, що, може, їм вдалося б дістатися на «фольксваґені» до західного узбережжя. Досить поставити новий бензонасос. П’ятдесят миль на захід звідси дорога йде увесь час під гору — чорт забирай, можна пустити «жука» мало не нейтральним ходом і вздовж берега добратися до Юти. Уперед, у сонячну Каліфорнію, край апельсинів і випадків. Людина з репутацією справжнього алкоголіка, яка б’є учня й ганяється за примарами, безсумнівно, зуміє сама виписати собі путівку. Усе, що завгодно. Технік-догля-дач — обслуговування автобусів «Ґрейгаунд». Автомотобіз-нес — прогумована уніформа мийника машин. Не виключене кулінарне мистецтво — миття тарілок у їдальні. Або більш відповідальна посада — наприклад, заливати бензин. Така робота навіть стимулює інтелект: порахувати здачу, виписати кредитну квитанцію... «Можу дати вам двадцять п'ять годин на тиждень за мінімальну плату». У рік, коли хліб «Диво» коштує шістдесят центів за буханець, нелегко слухати такі пісні.
З долонь закапала кров. Точнісінько як стигмати. Так-так. Джек міцніше стиснув кулаки, озлобляючи себе болем. Дружина спала поруч — чому б їй не спати? Проблеми зникли. Він погодився відвезти їх із Денні від злого бабая, і проблем не стало. «Ось бачиш, Еле, я подумав, що найкраще буде...»
(убити її.)
Ця думка, відверта, нічим не прикрашена, взялася нізвідки. Жагуче бажання викинути її, голу, здивовану, що ще не прокинулася, з постелі й душити — великі пальці на дихальному горлі, інші давлять на хребці; вчепитися в шию, як у зелений пагін молодої осики; підняти голову Венді й із силою опустити на дощату підлогу, ще, ще раз, зі стуком і тріском, кришачи й трощачи. Танцюємо джаз, дитинко. Струснися-повернися. Джек змусить її отримати по заслугах, свої ліки Венді одержать. До крапельки. До останньої гіркої краплі.
Джек невиразно усвідомлював, що десь за межами його примарного внутрішнього світику чутно приглушений шум. Він кинув оком через кімнату — Денні знову воював у постелі, крутився, мнучи простирадла. Із глибини гортані чувся стогін — тихий, здавлений звук. Якийсь кошмар? Лілова, давно померла жінка шаркає навздогін по звивистих коридорах готелю? Джек чомусь думав, що це не так. За Денні уві сні гналося щось інше. Страшніше.
Гірку греблю емоцій прорвало. Він виліз із ліжка й підійшов до хлопчика, почуваючи нудоту й сором за себе. Треба було думати про Денні — не про Венді, не про себе. Тільки про Денні. Неважливо, у яку форму Джек загнав факти, — у глибині душі він знав, що Денні відвезти необхідно. Він розправив простирадла й закрив хлопчика пледом, що лежав у ногах. Денні знову заспокоївся. Джек торкнувся чола сплячого
(що за чудовиська біснуються просто під кістковою перегородкою?)
і виявив, що воно тепле, але в міру До того ж хлопчик знову мирно спав. Дивно.
Він знову заліз у ліжко і спробував заснути. Безуспішно.
Як несправедливо, що все склалося саме так, — схоже, до них підкралася невдача. Переїхавши сюди, вони в остаточному підсумку не зуміли
