Сяйво - Стівен Кінг

стінах президентського люксу. У його віці діти часто підмінюють уявлення про смерть образом крові й навпаки. Образ для них завжди більш прийнятний, ніж концепція. Вільям Карлос Вільямс, педіатр, це розумів. Ми ростемо, й поступово сприймати ідеї стає легше, а образи залишаються поетам... Я вже хроплю.

— Мені подобається слухати, як ти хропеш.

— Друзі, ось вона й проговорилася. Ви всі свідки.

— А сліди на шиї, Джеку? Вони ж справжні.

— Так.

Мовчання затяглося. Венді вирішила, що чоловік, мабуть, заснув, і сама почала зсковзувати в дрімоту, як раптом він сказав:

— Тут можна придумати два пояснення. У жодному з них немає місця нашому четвертому мешканцеві.

— Які? — піднялася на лікті Венді.

— Стигмати.

— Стигмати? Це коли в кого-небудь тече кров у Страсну п’ятницю, так?

— Так. Буває, у тих, хто глибоко вірує в божественність Христа, весь Страсний тиждень із долонь і стоп не сходять виразки, що кровоточать. Таке частіше зустрічалося в середні віки. У ті дні вважалося, що на таких людях — благословення Господнє. Не думаю, що католицька церква вважала це повноцінним дивом — доволі спритно з їхнього боку Стигмати не надто відрізняються від мистецтва йогів. Просто зараз такі речі більше зрозумілі, от і все. Ті, хто розбирається у взаємодії тіла зі свідомістю — тобто вивчають його, розуміти ж бо ніхто не розуміє, — вважають, що міра нашої участі в керуванні тими функціями, які не залежать від волі людини, значно більша, ніж прийнято думати. Якщо гарненько зосередитися, можна сповільнити своє серцебиття. Прискорити метаболізм. Підсилити виділення поту Або викликати кровотечу.

— По-твоєму, Денні вигадав ці синці на шиї? Джеку, я просто не можу в це повірити.

— Повірити, що це можливо, я можу — хоча теж вважаю таке малоймовірним. Радше вже він їх сам собі зробив.

— Сам собі?

— Уже бувало, що хлопчик, упадаючи в ці свої транси, заподіював собі біль. Пам’ятаєш, тоді, за вечерею? По-моєму, позаторік. Ми були так злі одне на одного, що майже не розмовляли. І тут — раз! — Денні закотив очі й упав обличчям в тарілку А потім на підлогу. Пам’ятаєш?

— Так, — відгукнулася Венді. — Ще б пак. Я думала, у нього припадок.

— Іншим разом ми пішли в парк, — продовжував він. — Без тебе. Денні сів на гойдалку й погойдувався. Раптом він упав на землю, як підстрелений. Я підбіг, підняв його, і він так само раптово отямився. Побачив мене й сказав: «Я забив попу. Скажи мамі, щоб закрила вікна в спальні, якщо піде дощик». А лило того вечора, як із відра.

— Так, але...

— Із вулиці він завжди приходить роздряпаний, з розбитими ліктями. А запитаєш його, звідки та подряпина або ця, він просто заявляє: «Грався» — та й по всьому

— Джеку, всі діти падають і набивають шишки. А вже хлопчаки беруться за це одразу, як тільки навчаться ходити, і не зупиняються років до дванадцяти-тринадцяти.

— Що Денні своє отримує, я не сумніваюся, — відповів Джек. — Він дитина активна. Але я не забув ні той день у парку, ні той вечір, коли ми вечеряли. І не можу зрозуміти: чи всі синці й шишки нашого малого походять від того, що він ні-ні та й полетить догори дриґом. Цей лікар Едмондс сказав, що Денні вирубався просто у нього в кабінеті, Господи!

— Ну гаразд. Але ці синці — від пальців. Клянуся. їх, падаючи, не наб'єш.

— Він упадає в транси, — сказав Джек. — Може, бачить те, що колись сталося в цій кімнаті. Суперечка. А може, самогубство. Сильні емоції. Це не кіно дивитися — хлопчик у такому стані потрапляє в самісіньку гущавину цієї капості. Можливо, його підсвідомість матеріалізувала це символічним шляхом... у вигляді ожилої небіжчиці, зомбі, відьми, упиря — називай, як хочеш.

— У мене мурашки по шкірі, — сказала вона захриплим голосом.

— І в мене. Я не психіатр, але, здається, така ідея чудово підходить. Небіжчиця, що розгулює собі, символізує померлі почуття, пропащі життя, які просто не бажають здатися й зникнути... але оскільки вона — образ підсвідомий, вона одночасно й сам Денні. У стані трансу свідомість Денні притлумлена, за ниточки тягне фігура з підсвідомості. Денні обхоплює руками власну шию і...

— Перестань, — звеліла Венді. — Я зрозуміла. По-моєму, Джеку, це ще страшніше, ніж чужинець, що скрадається по коридорах. Від чужинця можна втекти. А від себе — ні. Ти ж говориш про шизофренію.

— Дуже обмеженого типу, — заявив він, але в тоні почулося легке занепокоєння. — І дуже специфічної природи. Тому що хлопчик, схоже, вміє читати думки й справді час від часу здатен на спалахи провидіння. Хай там як, а я не можу вважати це психічним захворюванням. Зрештою, всі ми маємо в собі шизоїдні задатки. Гадаю, коли Денні подорослішає, він упорається з цим.

— Якщо ти правий, то відвозити його звідси потрібно обов’язково. Яка різниця, що з ним, — у цьому готелі Денні стає гірше.

— Я б не сказав, — заперечив Джек. — Якби він робив, як йому велять, то, насамперед, не поліз би в той номер і нічого б не сталося.

— Господи, Джеку! По-твоєму, якщо людина не послухалася, то найкраще, що можна зробити, — це... це наполовину задушити її?

— Ні... ні. Звісно, ні. Але...

— Ніяких але, — оголосила Венді, люто мотаючи головою. — Істина полягає в тому, що ми тільки робимо припущення. І поняття не маємо, у який момент він може звернути за ріг і потрапити в одну із цих... повітряних ям, коротких фільмів жахів або що воно там таке. Ми повинні забрати його звідси. — Вона трішки посміялася в темряві. — Далі й у нас почнуться видіння.

—