Відьма - Томас Олд Х'ювелт

Вони попрощалися. Стів відійшов і попрямував до межі ділянки у пошуках Флетчера. Зі стайні донеслося іржання — то був Паладій або Нуала — занепокоєне і водночас тепле фиркання. Як не дивно, попри всі обмеження, Стіву подобалося життя у Блек-Спрінзі. В цій темряві його охоплювало потужне почуття приналежності, і це почуття, подібно до величезної кількості інших аспектів людської душі, не можна було раціонально пояснити. Та все ж воно існувало. Наукове мислення Стіва не дозволяло йому вірити у щось нематеріальне, як, наприклад, у притягальну силу окремих місцевостей, а втім, усередині нього жила якась первісна, інтуїтивна істота, і вона знала, що його сусід мав рацію. Це місто дійсно володіло ним. Навіть зараз у вітерці, що повівав із пагорбів цієї літньої ночі, можна було відчути, що сама місцина належала чомусь невідомому, що було давнішим за неї.

Їхній будинок стояв на краю заповідника «Ліс Чорної скелі» біля підніжжя гори Нещастя. Ланцюг пагорбів, піднятих прадавніми льодовиками та прорізаних потоками талої води, віддавна приваблював людей, що оселялися тут. Хто б не проводив розкопки, неодмінно знаходив рештки поселень і могильників племен мунсі й могікан. Пізніше, коли голландські та британські колоністи витіснили індіанців-делаварів з цієї території, на ній запанувала дика природа, а пагорби стали місцем язичницьких ритуалів. Стів знав історію… але історики не замислювалися над поясненням впливу власне самої місцевості. А цей вплив був ірраціональним за характером і відчувався лише тоді, якщо ти жив тут… і тоді він панував над тобою.

Але ж треба визнати, оті перші роки були нелегкими.

Спочатку було заперечення, згодом прийшов гнів. Раптовий кінець запереченню настав, коли, після семи тижнів невіри і здивування, вони замовили відпочинок тривалістю в місяць у чудовому бамбуковому пляжному бунгало у Таїланді. На думку Стіва, було б непогано, якби Джоселін на певний час протягом вагітності втекла від усього того сум’яття. У середині першого тижня в Азії їх обох охопила туга, ніби якась потужна, невидима журба прийшла з Таїландської затоки, залила їх з головою й тепер гризла зсередини. В неї не було ані джерела, ані напрямку, але вона існувала й розповзалася як чорнильна пляма. Стів навідріз відмовлявся визнати будь-який зв’язок між цією депресією та попередженням міської ради про те, що обрана ними тривалість відпочинку була безглуздою й навіть небезпечною для життя. Аж поки — не пройшло ще й півтора тижні після їхнього від’їзду — він почав міркувати про те, як повіситися на простирадлах, причепивши їх до бамбукової стелі бунгало.

«Боже, як довго це я тут стою?» — запитав він самого себе, отямившись від шоку, який у нього викликало це видіння. Попри тропічну спеку, Стів відчував гусячу шкіру повсюди на руках і на спині. Він стояв із простирадлами у руках. Він не мав і гадки про те, що могло оволодіти ним, але поза виряченими очима стояла картина того, як простирадло перекриває доступ кисню до мозку, посилюючи гідростатичний тиск його спинномозкової рідини. Цей яскравий і жахливо привабливий образ відбився в його мозку. У видінні він усе ще був живий. Стів поглянув униз і побачив власні обвислі ноги, вище було море, а позаду — смерть. «Заради всього святого, що це було? — думав він, бризкаючи воду на обличчя. — Я ж хотів це зробити. Я справді хотів це зробити».

У Джоселін теж було видіння. Але не про самогубство. Вона спочатку злягалася з віслюком, а потім устромила кривий ніж собі в живіт, щоб вирізати звідти дитину.

Того ж вечора вони зібрали речі, перебронювали квитки й негайно повернулися додому. Як тільки вони дісталися Блек-Спрінга, глибока туга сповзла з них, як пелена зі сліз, і світ знову здався керованим.

Більше ніколи їм не ставало так погано, як тоді. Вони подовгу розмовляли з Робертом Грімом і невеликою групою призначених радою міста добровольців, серед яких був і Піт Вандермеєр. «Ви звикнете до цього, — сказав Піт. — Раніше я вважав Блек-Спрінг камерою для смертників, а тепер це місто здається мені невеликою стайнею із дверцятами. Час від часу дозволяється простромити пальця крізь ґрати, але тільки щоб пересвідчитися, що вас добре відгодовують».

Стів і Джоселін зрозуміли, що в запереченні правди немає сенсу. Почуття безпорадності повільно перетворилося у депресію та жевріюче почуття провини. Воно загострило напругу в їхніх відносинах, але народження дитини принесло полегшення. Коли Тайлерові було шість місяців, Стів нарешті позбувся прагнення не лише зрозуміти ситуацію, а й змінити її. Він вирішив, що його переїзд до Блек-Спрінга був проявом любові. Він знайшов сили жити далі, але на серці в нього залишилися рубці. Ані Тайлер вже не зможе стати військовим журналістом, ані Джоселін — продовжити дослідження льодовиків Гренландії. Їм подобалися важкоприступні пустелі, й аж ніяк не осадові породи Гудзонської долини. Неможливість подорожувати краяла їм серця, як ножем, як це буває, коли люди усвідомлюють, що їхні мрії нездійснені. Джоселін і Метт навчилися любити коней, а надто Метт полюбляв їзду верхи, вже п’ятий рік беручи участь у змаганнях. А в Тайлера були його камера та канал в ютьюбі. Отже, ти пристосувався, приніс жертви — заради дітей чи коханої, через хворобу чи нещасний випадок, або ж тому, що з’явилися нові мрії… А іноді тому, що цього вимагав від тебе Блек-Спрінг.

Іноді ти робив це тому, що тебе змушував Блек-Спрінг.

У лісі скрикнула сіра сова, налякавши сама себе, і знову замовкла. Стів іще раз свиснув, кличучи собаку. Поступово йому стало якось каламутно на душі. Можна було вважати це почуття марновірством або навіть нісенітницею, а втім, воно було присутнє такими ночами, коли у темряві він відчував, як ця місцина брала над ним владу. Нечасто він повертався подумки до тих перших років. Спогади були дещо розмитими, ніби талий сніг, який перетворюється на воду, якщо його стиснути в руці. Він пам’ятав, як вони сперечалися, чи морально буде народжувати дитину в такому місці. Джоселін відповіла різко й дещо уїдливо, що під час війни та голоду умови народження дітей бувають набагато гіршими.

Після того вони жили здебільшого відносно щасливо… Але почуття провини повністю не зникло.

— Флетчере, сюди! — свиснувши, покликав він. Нарешті Флетчер із тупотом вибіг із темряви і наблизився до Стіва, зробивши півколо на знак того, що він не скоїв нічого поганого. Стів замкнув стайню і пішов