Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

не проти, якби їхня компанія знову суттєво зменшилася. Дев’ятипалий виявився відданим супутником, зате решту цієї неблагополучної сімейки Джезаль навряд чи став би запрошувати на вечерю. Він уже давно полишив надії на те, що броня похмурості, за якою ховалася Ферро, трісне, а під нею знайдеться турботлива душа. Але її жахливий характер принаймні був передбачуваний. А от Баяз бентежив ще більше: наполовину такий собі дідусь у доброму гуморі, наполовину… хто його знає? Щоразу, коли старий розтуляв рота, Джезаль здригався, очікуючи якогось неприємного сюрпризу.

Однак поки що він доволі мило теревенив.

— Капітане Лютаре, можна поцікавитись, які у тебе тепер плани?

— Ну, гадаю, мене пошлють до Енґлії, битися з північанами.

— Напевно, так і буде. Хоча ніколи не знаєш, куди може повернути доля.

Джезалеві ці слова не надто сподобались.

— А ви? Повернетеся до…

Він усвідомив, що навіть не здогадується, звідки взагалі взявся маг.

— Ще ні. Наразі зостануся в Адуа. Назріває дещо велике, мій хлопчику, дещо велике. Можливо, я залишуся, щоб побачити, до чого це призведе.

— Ану ворушись, сучко! — крикнув хтось на узбіччі.

Троє з міської варти оточили дівчину із замурзаним обличчям і в подертій сукні. Один схилився над нею, стискаючи в кулаці дрючок і волаючи їй в обличчя, а вона сахнулася від нього. На це зібралася подивитися невдоволена юрба — головно з майстрів і робітників, хіба що трохи чистіших за саму жебрачку.

— Може, дасте їй спокій? — пробурчав один.

Один із вартових загрозливо наблизився на крок до юрби, здійнявши дрючка, тимчасом як його товариш ухопив жебрачку за плече й перекинув копняком чашу, що стояла на дорозі. Кілька монет із дзенькотом полетіло у стічну канаву.

— Здається, це вже занадто, — промовив Джезаль собі під носа.

— Ну, — відказав Баяз зі зверхнім виглядом, — таке відбувається постійно. Ти хочеш мені сказати, що досі не бачив, як ганяють жебраків?

Звісно, Джезаль частенько таке бачив і навіть бровою не ворушив. Зрештою, не можна так просто допустити, щоб жебраки заполонили вулиці. А проте це чомусь було йому неприємно. Злощасна обірванка хвицалась і кричала, а вартовий протягнув її трохи далі на спині з геть недоречною жорстокістю та явною насолодою. Джезаля обурював не так сам процес, як те, що таке робили в нього перед носом, не подумавши про його почуття. Так він чомусь почувався причетним до цього.

— Ганьба, — процідив крізь стиснуті зуби.

Баяз знизав плечима.

— Якщо це так тебе бентежить, чому б не зарадити цьому?

Тієї ж миті вартовий схопив дівчину за зачухані патли й різко вдарив дрючком; вона вереснула й упала, накривши голову руками. Джезаль мимоволі скривив обличчя. Мить — і він проштовхався крізь юрбу й лунко копнув чолов’ягу чоботом по заду, так, що той розтягнувся в канаві. Один із його супутників вийшов уперед, виставивши дрючка, та за мить незграбно позадкував. Джезаль усвідомив, що оголив зброю і її начищені клинки виблискують у затінку будівлі.

Глядачі охнули й позадкували. Джезаль кліпнув. Він не хотів, щоб справа зайшла так далеко. Клятий Баяз і його ідіотські поради. От тільки тепер йому не лишалося нічого — тільки довести все до кінця. Він набув якомога безстрашнішого й нахабнішого вигляду.

— Ще один крок — і я проштрикну тебе, як свиню, бо свиня ти і є. — Джезаль перевів погляд на іншого вартового. — То що? Хтось із вас хоче мене випробувати?

Він щиро сподівався, що ніхто не хоче, та йому не треба було цим перейматися. Зіткнувшись із рішучим опором, вартові цілком закономірно злякались і відійшли туди, де їх уже не могли дістати його клинки.

— Із вартою так не поводяться. Ми знайдемо тебе, можеш не…

— Знайти мене буде неважко. Мене звати капітан Лютар із королівського полку. Я мешкаю в Аґріонті. Не помітити його неможливо. Ця фортеця — найпомітніша споруда в місті! — Тоді Джезаль тицьнув уздовж вулиці довгим клинком, і один із вартових налякано відсахнувся. — Я прийму вас тоді, коли вам буде зручно, і ви зможете пояснити моєму покровителеві, лорд-маршалові Варузу, чому так ганебно повелися з цією дівчиною — громадянкою Союзу, чиєю найстрашнішою провиною стала бідність!

Промова, звісно, вийшла сміховинно пафосною. Після останніх слів Джезаль мало не зашарівся від сорому. Він завжди зневажав бідних людей і аж ніяк не був певен, що його переконання докорінно змінилися, проте десь на середині він забувся і тепер не мав вибору — треба було закінчити красиво.

Втім, його слова подіяли на міських вартових. Усі троє позадкували, чомусь усміхаючись так, ніби все минуло саме так, як вони хотіли, й полишили Джезаля сам на сам із непотрібним йому схваленням юрби.

— Молодчага, хлопче!

— Добре, що хоч у когось є сміливість.

— Як там він назвався?

— Капітан Лютар! — раптом прогримів Баяз — так, що Джезаль різко розвернувся, ще не встигнувши сховати клинки. — Капітан Джезаль дан Лютар, переможець минулорічного Турніру, який щойно завершив свої пригоди на заході! Його звати Лютар!

— Як він сказав? Лютар?

— Той, що виграв Турнір?

— Так, він! Я бачив, як він побив Ґорста!

Уся юрба шанобливо витріщилася на нього круглими очима. Один із глядачів простягнув руку, неначе захотів торкнутися поли його плаща, і Джезаль незграбно позадкував, мало не перечепившись через жебрачку, через яку і зчинилася вся ця халепа.

— Дякую, — радісно промовила вона з огидним простацьким акцентом, який у її закривавлених вустах здавався ще непривабливішим. — Ох, дякую, пане.

— Та то пусте.

Джезаль, глибоко збентежений, тихенько відійшов від неї. Зблизька було видно, що дівчина надзвичайно брудна, а він не мав бажання підхопити якусь болячку. Ба більше, йому була геть неприємна увага всієї цієї компанії. Він продовжив сунути назад на очах у натовпу, який тим часом усміхався й захоплено бурмотів.

Коли вони відійшли від Чотирьох Кутів, Ферро набурмосилася на нього.

— Щось не так? — гарикнув Джезаль.

Вона знизала плечима.

— Ти вже не такий боягуз, як колись.

— Дякую за таку високу похвалу. — Він накинувся на Баяза: — Що це в біса було?

— Це ти зробив добру справу, мій хлопчику, і я, дивлячись на це, пишався тобою. Здається, мої уроки минули для тебе не зовсім марно.

— Я мав на увазі, — пробурчав Джезаль, якому гадалося, що Баязові постійні лекції дали йому менше, ніж нічого, — чого це ви називали моє ім’я всім і кожному? Тепер ця історія розійдеться по всьому місту!

— Я про це не подумав, — ледь помітно всміхнувся маг. — Мені просто здалося, що ти заслужив на визнання за свої шляхетні вчинки. За допомогу тим, кому пощастило менше, порятунок дами в біді, захист слабких і таке інше. Це справді гідне захвату.

— Але ж… — промимрив Джезаль, не знаючи напевне, чи не мають його за дурня.

— Тут наші шляхи розходяться, мій юний друже.

— Ой. Справді?

— Куди ти йдеш? — різко й підозріливо спитала Ферро.

— Мушу виконати кілька справ, — пояснив маг, — і ти пі­деш зі мною.

— Чого це раптом?

Відколи вони покинули доки, їхня компаньйонка, судячи з усього, була навіть у гіршому гуморі, ніж зазвичай. Неабияке досягнення.

Баяз звів очі