Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Тому що ти не маєш пристойних манер, необхідних, щоб протриматися наодинці в такому місці довше ніж п’ять хвилин. Чому ж іще? А ти, як я розумію, підеш до Аґріонта? — спитав він Джезаля.

— Так. Так, звісно.

— Ну, що ж… Хотів би подякувати тобі, капітане Лютаре, за внесок у нашу маленьку пригоду.

«Та як ти смієш, падло магічне?! Вся ця петрушка була колосальним, болючим марнуванням мого часу та краси, ще й завершилася невдало». От тільки насправді Джезаль відповів:

— Так, звісно.

Взяв старого за руку, приготувавшись мляво її потиснути.

— Це було честю для мене.

Баязів хват виявився напрочуд міцним.

— Приємно це чути.

Джезаль усвідомив, що опинився дуже близько до обличчя старого і з неприємно малої відстані дивиться в його блискучі зелені очі.

— Можливо, нам іще доведеться попрацювати разом.

Джезаль кліпнув. Сказати тут «попрацювати разом» було справді недоречно.

— Ну, тоді… гм… можливо… побачимося?

Щоправда, на його думку, це в жодному разі не бажано.

Але Баяз лиш усміхнувся, відпустивши Джезалеві пальці, які вже поколювало.

— О, я певен, що ми ще зустрінемося.

Сонце приємно сяяло поміж гілок червоного кедра, відкидаючи плямисту тінь на землю, так само, як і колись. На подвір’ї віяв приємний вітерець, а серед віття дерев, як завжди, щебетали птахи. Старі будівлі казарм не змінилися — так само стояли купою, порослі плющем, який шурхотів з усіх боків вузенького дворика. Проте на цьому подібність до Джезалевих щасливих спогадів закінчувалася. Трохи моху виросло на ніжках стільців, на поверхні столу утворилася товста кірка із пташиного посліду, траву не стригли вже кілька тижнів, а коли Джезаль ішов повз усе це, його били по литках сухі плоди.

Самі гравці теж давно щезли. Він подивився на тіні, що ворушилися на сірій деревині, і згадав їхній сміх, смак диму й міцного алкоголю, згадав, як тримав карти в руці. Отут сидів Джеленгорм, удаючи суворість і мужність. Отут сміявся Каспа, коли жартували з нього самого. Отут Вест відкидався на спинку стільця й хитав головою з приреченим несхваленням. Отут нервово перебирав карти Брінт, сподіваючись на великий виграш, який йому ніколи не діставався.

А тут було місце Джезаля. Він витягнув стілець із хапкої трави, сів на нього, поклавши один чобіт на стіл, і хитнувся, перенісши вагу на задні ніжки. Тепер важко було повірити, що колись він сидів тут, спостерігав і снував плани, думаючи, як найкраще виставити своїх друзів жалюгідними. Він сказав собі, що тепер ніколи не зайнявся б такими дурницями. Ну, не більше ніж на кілька партій.

Якщо він думав, ніби ретельне миття, обережне гоління, вищипування щетини й тривале зачісування дозволять йому відчути себе як удома, то реальність його розчарувала. Після знайомих ритуалів Джезаль відчував себе чужим у власних запилюжених апартаментах. Йому важко було захоплюватися блиском чобіт і ґудзиків або ідеальним розташуванням золотого позументу.

Коли Джезаль нарешті постав перед дзеркалом, де провів так багато чудових годин, побачене відображення здалося йому відверто неприємним. Із віссерінського скла на нього дивився ясними очима худорлявий і обвітрений шукач пригод із бородою пісочного кольору, яка майже не приховувала потворного шраму на погнутій щелепі. Стара форма незалежно від комплекту повсюди неприємно тиснула, дряпала після обробки крохмалем, а її комірець був такий тісний, що аж душив. Джезалеві тепер здавалося, що цей однострій геть не для нього. Він уже не почувався вояком.

Він навіть не уявляв, перед ким має звітувати після такого тривалого від’їзду. Практично всі офіцери, яких він знав, були з військом в Енґлії. Джезаль гадав, що можна було б за великого бажання пошукати лорд-маршала Варуза, та от біда: тепер він знав про небезпеки достатньо, щоб йому не хотілося братися за це негайно. Він виконає свій обов’язок, якщо його попросять. Але нехай цей обов’язок спершу знайде його.

Тим часом у нього ще були інші справи. Сама думка про них одночасно вселяла в нього жах і захват, і Джезаль просунув під комірець один палець, а тоді посмикав за тканину, намагаючись послабити тиск у горлі. Не вийшло. А проте, як дуже любив казати Лоґен Дев’ятипалий, краще щось зробити, ніж жити у страху перед цим. Він узяв парадну шпагу, але, повитріщавшись якусь хвилю на дурнуваті латунні завитки на її руків’ї, пожбурив зброю на підлогу й копняком загнав її під ліжко. Здавайся меншим, ніж насправді, сказав би Лоґен. Джезаль дістав зношений у мандрах довгий клинок і просунув його за петлю на паску, глибоко вдихнув і пішов до дверей.

У вулиці не було нічого страшного. Район тут був тихий, далекий від гомону торгівлі й гуркоту мануфактур. На сусідній дорозі хрипко рекламував свої послуги точильник ножів. Під кроквами скромних будинків мляво туркотів голуб. Десь неподалік то здіймалися, то затихали стукіт копит і рипіння каретних коліс. Поза тим довкола було тихо.

Джезаль уже пройшов повз будинок по разу в кожен бік і не наважувався це повторити, боячись, що Арді побачить його у вікні, впізнає й поцікавиться, що він у біса робить. Тож Джезаль вештався далекою частиною вулиці, репетируючи те, що скаже, коли вона з’явиться на порозі.

«Ось я і повернувся». Ні, ні, занадто пафосно. «Привіт, як справи?» Ні, занадто недбало. «Це я, Лютар». Занадто беземоційно. «Арді… я за тобою скучив». Занадто нав’язливо. Джезаль побачив, як на нього супиться з вікна на горішньому поверсі якийсь чолов’яга, кашлянув і швидко почимчикував до будинку, знов і знов бурмочучи собі під носа: «Краще зробити, краще зробити, краще зробити…»

Він погупав кулаком по дереву. Зупинився й зачекав. Серце калатало й мало не вискакувало із грудей. Клацнув засув, і Джезаль зобразив найчарівливішу усмішку, на яку був здатен. Двері відчинилися, і на нього з-за порога витріщилася низенька, кругловида і вкрай неприваблива дівчина. Хай як усе змінилося, можна було не сумніватися, що це не Арді.

— Слухаю.

— Гм… — Служниця. Як він міг бути таким дурнем — подумати, що Арді відчинить двері до хати сама? Вона ж простолюдинка, а не жебрачка. Джезаль прокашлявся. — Ось я і повернувся… Тобто… чи тут живе Арді Вест?

— Так. — Служниця відчинила двері достатньо широко, щоб він увійшов до напівтемного передпокою. — Як вас відрекомендувати?

— Капітан Лютар.

Вона різко крутнула головою, неначе до неї була прикріплена невидима шворка, а Джезаль раптом за неї смикнув.

— Капітан… Джезаль дан Лютар?

— Так, — спантеличено промимрив він. Невже Арді могла говорити про нього із прислугою?

— Ой… ой, якщо ви зачекаєте… — Служниця вказала на інші двері й вибігла з виряченими очима, неначе в гості завітав сам імператор Гуркулу.

Напівтемну вітальню, здавалося, опорядила людина, яка мала забагато грошей, замало смаку й такі амбіції, яким тут відверто бракувало місця. Кілька стільців із крикливою оббивкою, надміру велика й пишно оздоблена шафа, а на стіні — монументальне полотно, таке велике, що, якби воно було трохи більше, то довелося б ламати стіну сусіднього будинку. Крізь шпарини між фіранками проникали два запорошені промінчики світла, що виблискували на добре відполірованій, хоч і трішки нестійкій поверхні