Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

антикварного столика. Кожен із цих предметів, можливо, й мав би непоганий вигляд сам по собі, проте вкупі вони справляли просто гнітюче враження. Одначе, як сказав собі Джезаль, насуплено оглядаючи все це, він прийшов заради Арді, а не її меблів.

Сміхота, та й годі. Коліна в нього підгиналися, в роті пересох­ло, голова паморочилась, і йому щомиті ставало гірше. А він же так не боявся навіть в Аулкусі, коли на нього насідала із криком юрба шанка. Джезаль нервово обійшов кімнату, стискаючи й розтискаючи кулаки. Визирнув на тиху вулицю. Перехилився через один стілець, щоб оглянути величезну картину. М’язистий на вигляд король невимушено сидів у надміру великій короні, тимчасом як довкола його ніг кланялись і розшаркувались прикрашені хутром лорди. Харод Великий, здогадався Джезаль, але це упізнання не принесло йому великої радості. Досягнення цієї людини були улюбленою й найнуднішою темою розмов у Баязовому репертуарі. Та хай того Харода Великого замаринують в оцті, думав Джезаль. Хай Харода Великого…

— Оце так…

Вона стояла у дверях. Яскраве світло з коридору позаду неї сяяло в її темному волоссі й по краях її білої сукні. Дівчина схилила голову набік, а на її затіненому обличчі була ледь-ледь помітна усмішка. Вона, здавалося, майже не змінилася. У житті дуже часто буває так, що миті, на які довго чекають, виявляються суцільними розчаруваннями. Нова зустріч із Арді після такої тривалої розлуки, поза сумнівом, була винятком. Тепер усі ретельно підготовлені слова враз випарувалися Джезалеві з голови, і вона стала такою ж порожньою, як коли він уперше поглянув на Арді.

— Отже, ти живий, — пробурмотіла вона.

— Так… гм… майже. — Він здобувся на незграбну усмішку. — А ти гадала, що я мертвий?

— Сподівалася на це. — Слова нараз стерли усміх із його обличчя. — Коли не дочекалася навіть листа. А втім, насправді я думала, що ти просто про мене забув.

Джезаль скривився.

— Вибач, що не писав. Дуже прошу, вибач. Я хотів… — Арді різко зачинила двері й притулилася до них, завівши руки за спину й суплячись на Джезаля. — Щодня хотів це зробити. Але мене прикликали, і в мене так і не з’явилося можливості когось попередити, навіть рідних. Я був… Я був далеко, на заході.

— Та знаю. Про це гуде все місто, а якщо вже про це почула я, то про це дійсно мають знати всі.

— Ти почула?

Арді мотнула головою в бік коридору.

— Від служниці.

— Від служниці?

Як у біса хтось в Адуа міг почути хоч щось про його поневіряння — тим паче служниця Арді Вест? Раптом на Джезаля лавиною навалилися неприємні образи. Юрби слуг, які хихочуть, уявляючи, як він лежав і плакав за своїм розбитим обличчям. Усі, хто являє собою хоч щось, пліткують про те, який дурнуватий вигляд мав у нього бути, коли його годував із ложечки страшний, укритий шрамами північанин. Джезаль відчув, що червоніє до кінчиків вух.

— Що вона казала?

— Ой, та сам знаєш… — Арді з відсутнім виглядом пройшла углиб кімнати. — Що ти видерся на стіни під час облоги Дарміума — правильно? Відчинив ворота людям імператора й таке інше.

— Що?! — Джезаль спантеличився ще сильніше. — Дарміума? Ну, тобто… хто їй сказав…

Дівчина підходила дедалі ближче, а він знічувався дедалі сильніше, аж доки не затнувся й не замовк. Іще трохи — і вона вже трохи підвела голову, зазирнувши йому в обличчя й розтуливши губи. Так близько, що Джезаль не сумнівався: зараз вона його обійме й поцілує. Так близько, що він злегка нахилився вперед у приємному очікуванні, прикрив очі, відчув поколювання в губах… А тоді вона проминула його, мало не вдаривши волоссям по обличчю, і пішла до шафи, відчинила її й дістала звідти графин, покинувши розгубленого Джезаля на килимі.

Він в отетерілому мовчанні побачив, як Арді наповнює два келихи і простягає один. Вино хлюпнулося й липко потекло по його стінці.

— Ти змінився. — Джезалеві раптом стало соромно, і він рвучко підняв руку, несвідомо затуляючи шрам на щелепі. — Я не про це. Принаймні не лише про це. Про все. Ти став якимось інакшим.

— Я… — Тепер вона впливала на нього ще сильніше, ніж колись. Раніше його не обтяжувало таке очікування, тривалі мрії та приємні передчуття, які супроводжували його в дичавині. — Я за тобою скучив.

Джезаль сказав це не подумавши, а тоді відчув, що шаріється. Хоч-не-хоч довелося спробувати змінити тему.

— Ти отримала якусь звістку від брата?

— Він пише щотижня. — Арді закинула голову й вихилила келих, а тоді знову почала його наповнювати. — Принаймні відколи я довідалася, що він іще живий.

— Що?

— Якийсь місяць я гадала, що він мертвий. Він ледве врятувався під час бою.

— А що, був якийсь бій? — писнув Джезаль, а за мить згадав, що триває війна. Звісно, були якісь бої. Він знов опанував свій голос. — Який бій?

— Той, у якому загинув принц Ладісла.

— Ладісла мертвий? — вереснув Джезаль: його голос ізнову перейшов на дівчачий тембр. Ті кілька разів, коли він бачив кронпринца, той здавався самозакоханим до незнищенності. Важко було повірити, що такого можна просто взяти і проштрикнути мечем чи застрелити стрілою на смерть, як будь-яку іншу людину, але це було правдою.

— А тоді було вбито його брата…

— Рейнолта? Вбито?

— У власному ліжку в палаці. Коли помре король, голосування у Відкритій Раді обере нового.

— Голосування? — Джезалів голос став таким високим, що він мало не відчув, як до горла підступає нудота.

Арді вже наливала собі знову.

— За вбивство повісили посла від Утмана, хоча він, найпевніше, був невинуватий, і тому війна з гурками триває досі…

— А ми ще й із гурками воюємо?

— На початку року впала Дагоска.

— Дагоска… впала?

Джезаль осушив свій келих одним протяжним ковтком і втупився в килим, намагаючись осмислити все почуте. Йому, звісно, не треба було дивуватися, що за час його відсутності дещо сталося, та він аж ніяк не очікував, що світ перевернеться догори дриґом. Війна з гурками, бої на Півночі, вибори нового короля?

— Тобі налити ще? — спитала Арді, нахиливши графин, який саме тримала.

— Мабуть, так.

Ну звісно, визначні події, як і казав Баяз. Джезаль подивився, як Арді наливає вино, зосереджено, майже сердито суплячись на нього, поки воно булькотіло. Зауважив на верхній губі дівчини маленький шрам, якого досі не помічав, і відчув раптове сильне бажання торкнутись його, просунути пальці їй у волосся, пригорнути її до себе. Події були визначні, та всі вони здавалися не надто важливими як порівняти з тим, що відбувалося тепер у цій кімнаті. Хто його знає? Може, наступні кілька секунд змінять усе його життя, якщо він зуміє відшукати потрібні слова і змусити себе їх вимовити.

— Я дійсно за тобою скучив, — видушив із себе Джезаль. Жалюгідно. Арді знецінила це, обурено пирхнувши.

— Не будь дурнем.

Він перехопив її руку і змусив дівчину зазирнути йому в очі.

— Я був дурнем усе життя. Але тепер я не такий. Там, на рівнині, бували такі випадки, коли мене тримала на цьому світі лише думка про те, що… що