Битва королів - Джордж Мартін

І все одно він радів, що послухався. У довгому вологому сховищі холод пронизував до кісток. Тільки нюхнувши цього студню, Тимет швиденько повернувся назад у підвал. Зараз вони були десь попід Рейнісиним пагорбом, за цехом гільдії алхіміків. На вологих стінах проступила сіль, а єдиним джерелом світла був засклений залізний олійний ліхтар, який обережно ніс піромант Галін.

«Бачно-обачно... бо тут, бач, цікаві речі». Тиріон підняв один з горщичків, щоб роздивитися. Круглий і червоний, він був схожий на величенький порцеляновий грейпфрут. Як на Тиріонову руку, то трохи завеликий, а от нормальній людині тримати його було б дуже зручно. Посудинка була такою тонкостінною, такою крихкою, що навіть Тиріона попередили, щоб надто не стикав, бо ще розчавить. Порцеляна здавалася шерехатою, наче посипаною. Галін пояснив, що це робиться навмисно.

— Гладенька посудина легко висковзне в людини з руки.

Коли Тиріон трошки нахилив горщик, аби зазирнути всередину, дикополум’я повільно поповзло до вінець. Зеленкувате, як він знав, хоча за такого поганого освітлення роздивитися було неможливо.

— Густе,— зауважив Тиріон.

— Це від холоду, мілорде,— пояснив Галін — бліда істота з м’якими вологими долонями й улесливими манерами. Вбраний він був у смугасту чорно-черлену мантію, облямовану соболем, але хутро здавалося добряче облізлим і побитим міллю.— Коли нагріється, речовина стане текучою, як олія.

«Речовиною» піроманти називали дикополум’я. Одне одного вони кликали «велемудрими», і Тиріона це дратувало не менше, ніж їхня звичка повсякчас натякати на незмірні сховища таємного знання, що ними — хотіли вони його переконати — вони володіють. Колись їхня гільдія і справді була могутньою, але за останні століття мейстри з Цитаделі майже цілковито витіснили алхіміків. Тепер зі старовинного ордену лишилося всього кілька представників, і вони вже й не прикидалися, що здатні перетворювати метали...

...але дикополумя робити вони вміли.

— Кажуть, водою цей вогонь не загасити.

— Так і є. Загорівшись, речовина палатиме, поки не вигорить дощенту. Ба більше, вона просочується в тканину, дерево, шкіру, навіть у метал, і їх також охоплює полум’я.

Тиріон пригадав червоного жерця Тороса Мирського з його вогненним мечем. Навіть тоненький шар дикополум’я може горіти годину. Після рукопашної Торосу завжди доводилося міняти меч, але Роберт так любив чолов’ягу, що радо видавав йому новий.

— А чому в порцеляну не просочується?

— Ще й як,— мовив Галін.— Під цим сховищем є ще одне, де ми зберігаємо старі запаси. Ще з часів короля Ейриса. Це він любив горщики у формі різних фруктів. Небезпечні фрукти, мілорде правице, а зараз... м-м-м... перезрілі, якщо ви мене розумієте. Ми їх запечатали воском, а нижнє сховище залили водою, але... взагалі-то їх давно слід було знищити, але під час сплюндрування Королівського Причалу загинуло забагато майстрів, а підмайстри, що полишалися, для такого завдання не годяться. А ще чималий запас, який робився для Ейриса, загубився. Лише минулоріч знайшлося дві сотні горщиків попід Великим септом Бейлора. Ніхто вже не пригадував, як вони там опинилися, але, гадаю, зайве казати, що верховний септон перелякався до смерті. Я особисто розпорядився, щоб їх обережно перемістили. Ми наповнили воза піском, і я послав найкмітливіших підмайстрів. Працювали ми тільки вночі, і...

— ...впоралися чудово, не маю сумніву,— Тиріон поставив горщик, якого тримав, до його братів. Вони рівненько вишикувалися на столі в чотири ряди, маршируючи в підземні сутінки. А це був не єдиний стіл — їх тут стояло чимало.— А ці... е-е-е... фрукти покійного короля Ейриса... Їх і досі можна використати?

— От так, безперечно... але обережно, мілорде, дуже обережно. З роками речовина робиться ще більше... м-м-м... нестійкою, скажімо так. Один пломінчик — і загориться. Одна іскра. А якщо горщики перегріються, й самі можуть спалахнути. Тому не варто тримати їх на сонці, навіть недовго. Якщо всередині спалахне вогонь, від температури речовина значно розшириться — й горщики просто вибухнуть. А якщо поруч зберігаються інші горщики, вони теж миттю спалахнуть, і тоді...

— Скільки у вас запасів зараз?

— Сьогодні вранці велемудрий Манцитер доповів: сім тисяч вісімсот сорок. Сюди, безперечно, включені чотири тисячі горщиків з часів короля Ейриса.

— Наші перезрілі фрукти?

Галін покивав головою.

— Велемудрий Маліярд вважає, що ми зможемо забезпечити всі десять тисяч, як веліла королева. Я з ним згоден,— піромант, здавалося, був з цього страшенно задоволений.

«Якщо наші вороги дадуть тобі час». Піроманти зберігали рецепт дикополум’я у страшній таємниці, але Тиріон знав, що процес то довгий, небезпечний і тривалий. Раніше він гадав, що десять тисяч горщиків — хвальковите перебільшення, як-от прапороносці обіцяють лорду виставити тисячу мечів, а в день битви приводять сто двох вояків. «Та якщо піроманти і справді здатні постачити нам десять тисяч...»

Він не знав — радіти чи жахатися. Мабуть, і те, і те.

— Сподіваюся, братчики гільдії не виявлятимуть непотрібного поспіху, велемудрий. Нам не треба десять тисяч горщиків бракованого дикополум’я — навіть одного не треба... а головне, не треба нещасних випадків.

— Нещасних випадків не буде, мілорде правице. Речовину готують навчені підмайстри в порожніх кам’яних келіях, а підсобники зразу виносять горщики сюди, щойно вони готові. Понад кожною келією міститься кімната, заповнена піском. На перекриття накладене захисне закляття... м-м-м... дуже могутнє. Якщо десь загориться, перекриття зразу падає, і пісок миттю гасить вогонь.

— Тільки б не було недбалих підмайстрів.

Тиріон так розумів, що під «закляттям» Галін мав на увазі який-небудь мудрований механізм. Непогано було б завітати й подивитися, як влаштовані ці келії з перекриттями, але нині не час. Може, коли війна закінчиться.

— Серед братів недбалих немає,— запевнив Галін.— Якщо дозволите... м-м-м... відвертість...

— Певна річ.

— Речовина у мене в крові, вона живе в серці кожного піроманта. Ми поважаємо її силу. А от звичайний солдат... м-м-м... у команді королівських вогнеметів, скажімо, в бездумному шалі битви... одна маленька помилка може призвести до катастрофи. Що частіше про це нагадувати, то краще. Батько завжди про це нагадував королю Ейрису, а його батько — королю Джейгейрису.

— Вони, певно, дослухалися,— сказав Тиріон.— Бо якби місто спалили, я б знав про це. Отож ви радите поводитися обережно?

— Дуже обережно,— підтвердив Галін.— Дуже-дуже обережно.

— А самі горщики... багато їх у вас у наявності?

— Так, мілорде, дякую, що запитали.