Битва королів - Джордж Мартін
— Запах чуєш? — спитала вона.
Він втягнув повітря.
— Тухла риба?
— Сам знаєш, що ні.
— Обережніше треба. Я обійду з заходу, подивлюся, чи нема там дороги. Має бути, якщо ти бачила фургон. А ти йди берегом. Якщо буде потрібна допомога, гавкай.
— Дурниці! Якщо буде потрібна допомога, я й крикну «допоможіть».
І вона помчала геть, безшумно ступаючи у траві босими ногами. Коли вона озирнулася через плече, Генрі дивився їй услід зі страдницьким виразом на обличчі, який означав, що він міркує. «Мабуть, думає, що не можна дозволяти міледі красти харчі». Арія зрозуміла: тепер чекай від нього дурниць.
Що ближче вона підходила до селища, то гострішим ставав сморід, їй він зовсім не нагадував тухлу рибу. Цей дух був бридкіший, гірший. Вона зморщила носа.
Дерева тут росли рідше, Арія скрадалася по кущах, тихо як тінь перебігаючи від одного до іншого. Що кілька кроків зупинялася, дослухаючись. На третій раз почулося іржання коней і чоловічий голос. Сморід став нестерпніший. «Трупний дух, ось це що». Вони разом з Йореном і хлопцями вже чули цей запах.
На південь од селища кущилися густі зарості ожини. Поки Арія досягла їх, довгі призахідні тіні вже почали блякнути й повилазили світлячки. За живоплотом виднілися солом’яні стріхи. Арія скрадалася вздовж кущів, поки не знайшла лазівку й на животі не втиснулася в неї, добре заховавшись, щоб нарешті роздивитися, що ж це так смердить.
Там, де лагідно хлюпали води Божого Ока, поставили довгу свіжотесану шибеницю, на якій бовталися рештки того, що колись було людьми, підвішеними на ланцях за ноги, і круки перелітали від трупа до трупа, видзьобуючи м’ясо. На кожну ворону зібралася сотня мух. Коли вітер віяв з озера, найближче тіло легенько крутилося на своїх ланцюгах. Круки вже майже об’їли обличчя, і щось іще його пообгризало. Щось крупніше. Бо горлянка та груди були роздерті, з розтятого живота звішувалися блискучі зелені кишки та смужки подертої шкіри. Одна рука була відірвана по плече; за кілька футів далі Арія побачила обгризені й поламані кістки без натяку на м’ясо.
Арія змусила себе подивитися на наступне тіло, і наступне, і наступне, повторюючи про себе, що вона — тверда як камінь. Усі тіла були такі покусані й зотлілі, що тільки за деякий час вона збагнула: перш ніж повісити, людей роздягнули догола. Але вони не схожі були на голих людей — вони взагалі на людей не були схожі. Ворони повиймали їм очі, а деяким цілковито видзьобали обличчя. Від шостого тіла в ряду не лишилося нічого, крім єдиної ноги, яка й досі, заплутавшись у ланцях, гойдалася з кожним повівом вітру.
«Страх ранить глибше за меч». Мертві не можуть зашкодити — може той, хто їх повбивав. Вдалині за шибеницею, біля довгої прибережної будівлі (тої, що з лупаковим дахом), стояли, зіпершись на списи, двоє вояків у кольчугах. Перед будівлею у багнисту землю застромили довгі жердини, з яких звисали прапори. Один червоний, другий світліший — мабуть, білий або жовтий, але обидва обвисли, тож у сутінках Арія не могла напевне роздивитися, що червоне полотнище — то малиновий прапор Ланістерів. «Навіщо мені бачити лева — я бачу навколо трупи, то хто ще це може бути, крім Ланістерів?»
І тут долинув крик.
Двоє списників озирнулися на зойк, і в поле зору потрапив третій — він штовхав перед собою бранця. Було вже занадто темно, щоб розрізнити обличчя, але полонений на голові мав сталевий шолом, і Арія, побачивши роги, одразу збагнула: це Гендрі. «Дурень, дурень, дурень, ДУРЕНЬ!» — подумала вона. Якби він був поряд, вона б його вдруге копнула.
Гвардійці голосно перемовлялися, але здалеку слів неможливо було розібрати, особливо коли поряд крячали й ляпали крилами ворони. Один зі списників, стягнувши з Гендрі шолом, щось запитав, але відповідь йому, схоже, не сподобалася, бо він ляснув Гендрі по обличчю держаком списа, збивши з ніг. Той, який схопив Гендрі, хвицнув його чоботом, а другий списник у цей час приміряв на себе шолом. Нарешті вони поставили хлопця на ноги й повели до комори. Коли вони відчинили важкі двері, звідти чкурнув хлопчак, але один із гвардійців піймав його за руку й запхав назад. Зсередини будівлі Арія чула схлипи, а тоді долинув зойк такий гучний і болісний, що вона закусила губу.
Гвардійці заштовхали Гендрі в будівлю разом із хлопчаком і замкнули двері на засув. З озера повіяв вітер, і прапори, затріпотівши, розмаялися. На тому прапорі, що на довшій жердині, красувався лев, як Арія й боялася. На другому виднілися обриси трьох чорних пещених звірів, що бігли на тлі жовтого як масло поля. Собаки, подумала Арія. Вона вже бачила цих собак, але де?
Байдуже. Важливо було те, що впіймали Гендрі. Хай він дурний і впертий, вона має його визволити. Цікаво, подумала вона, а ці люди знають, що його шукає королева?
Один з гвардійців зняв свій шолом, а натомість натягнув шолом Гендрі. Арія розсердилася, побачивши це, але як вона їх зупинить? Тут їй здалося, що зсередини комори без вікон вчувся ще один зойк, приглушений мурованими стінами, але певності вона не мала.
Вона стояла там так довго, що встигли змінитися вартові, і не тільки вони. Люди з’являлися й ішли. Вони приводили коней напувати у струмку. З лісу повернувся гурт мисливців, несучи на жердині оленячу тушу. Арія бачила, як вони оббілували й випатрали оленя та в дальньому кінці струмка розклали багаття, й запах смаженини дивно змішався зі смородом тухлятини. В животі у Арії вирувало; здавалося, зараз вона виблює. Обіцянка вечері виманила з будинків інших вояків; усі вони мали на собі кольчуги або дублену шкіру. Коли олень засмажився, ласі шматки понесли в один з будинків.
Арія думала, що в темряві зможе підкрастися та звільнити Гендрі, але вартові запалили від багаття смолоскипи. Зброєносець приніс м’яса та хліба тим двом, що чатували біля комори, а згодом до них приєдналися ще двоє — пили вино, передаючи з рук у руки бурдюк. Коли він спорожнів, ці двоє пішли, а вартові лишилися стояти, спираючись на списи.
У Арії затерпли руки й ноги, тож вона врешті вилізла з ожинового куща в темряву лісу. В чорноті ночі тонесенький місячний серпик то виринав з-за хмар, то знов ховався в них. «Тиха як тінь»,— звеліла собі Арія, скрадаючись між дерев. У темряві вона не наважувалася бігти, боячись спіткнутися об