Битва королів - Джордж Мартін

Серсі підозріливо глянула на нього.

— Звідки ти це знаєш? Батько, посилаючи тебе сюди, розповів тобі про свої наміри?

— Ні. Я на карті подивився.

У погляді її майнула зневага.

— То все, що ти кажеш, зродилось у твоїй потворній голові, так, Куцю?

Тиріон поцокав язиком.

— Люба сестро, я тебе питаю: якби ми не перемагали, хіба Старки просили б миру? — він витягнув листа, якого привіз сер Клеос Фрей.— Бачиш, Юний Вовк вислав нам умови. Неприйнятні умови, звісна річ, але це вже початок. Не хочеш подивитися?

— Хочу,— вона вмить знов перетворилася на королеву.— Звідки вони в тебе? Це б мали передати мені.

— А для чого правиця, як не для того, щоб з рук у руки передавати? — Тиріон вручив їй листа. Щока, на якій долоня Серсі лишила знак, і досі сіпалася. «Хай і шкуру мені зі щоки здере, аби тільки це допомогло умовити її на дорнський шлюб». Зараз він отримає бажане, він це відчував.

А головне, тепер точно знатиме, хто в неї за шептуна... ну, а це справжня родзинка.

Бран

На білосніжній вовняній попоні Танцівниці красувався сірий деривовк дому Старків, а Бран був одягнений у сірі бриджі й білий камзол, на манжетах і комірі облямований білячим хутром. Зліва, де серце, кріпилася брошка — вовча голова з блискучого гагату в срібній оправі. Він би надав перевагу Літу перед срібним вовком на грудях, але сер Родрик був непохитний.

Невисокі кам’яні сходинки затримали Танцівницю лише на мить. Коли Бран підстьобнув її, вона легко здолала сходи. За широкими дубовими дверима, окутими залізом, у великій залі Вічнозиму тягнулося вісім довгих рядів двоногих столів — по чотири ряди обабіч центрального проходу. На лавках тіснилися плече до плеча вояки.

— Старк! — гукали вони, зводячись на ноги, коли Бран проїжджав повз.— Вічнозим! Вічнозим!

Бран був уже не такий малий, щоб не розуміти, що не його вони вітають: вони радіють врожаю і Робовим перемогам, вони віншують Бранового лорда-батька, і діда, і всіх Старків, що жили тут останні вісім тисяч років. А все ж Бран наприндився. На той час, поки перетинав залу, він геть забув про своє каліцтво. Та коли він під поглядами присутніх опинився біля помосту, Оша з Годором розв’язали на ньому ремінці й розстебнули застібки, зняли його зі спини Танцівниці й посадили на престол його пращурів.

Ліворуч від Брана сидів сер Родрик, а поряд з ним — його дочка Бет. Праворуч сидів Рикон; його розкошлана золотисто-каштанова чуприна так відросла, що торкалася горностаєвої мантії. Відтоді як поїхала мама, він нікому не дозволяв обтинати волосся. Останню служницю, яка спробувала це зробити, він просто вкусив.

— Я теж хотів виїхати верхи,— мовив Рикон, коли Годор повів Танцівницю геть.— Я на коні сиджу краще за тебе.

— А от і ні, тож мовчи,— мовив братові Бран. Сер Родрик закликав присутніх до тиші. Бран підвищив голос. Іменем свого брата, короля на Півночі, він гостинно привітав усіх і попросив подякувати богам давнім і новим за Робові перемоги й за багатий урожай.— І хай примножаться вони сторицею! — завершив він, піднімаючи батьків кубок.

— Сторицею! — задзвеніли олов’яні гальби, глиняні кухлі й оправлені залізом роги. Вино Бранові підсолодили медом і присмачили корицею і гвоздикою, але було воно міцнішим, ніж зазвичай. Ковтнувши, Бран відчув, як цівка вина, зазмившись, полилась у живіт. Поки він відставив кубок, голова вже обертом ішла.

— Добре впорався, Бране,— мовив до нього сер Родрик.— Лорд Едард пишався б тобою.

Мейстер Лувін, який сидів трохи далі, кивнув на згоду, а подавальники почали виносити страви.

Такого ще Бран не бачив: одна страва змінювала іншу, і було їх так багато, що з кожного тареля він міг відщипнути хіба по шматочку. Подавали велетенські турячі окости, засмажені з пражем; оленячі пироги, начинені морквою, грудинкою і грибами; перченого вепра, гусей; голубів і каплунів на рожнах; ячмінний суп з яловичиною; охолоджене фруктове пюре. Лорд Вайман привіз із Білої Гавані двадцять скринь солоних дарів моря з водоростями: білу рибу й берегових равликів, крабів і мідій, молюсків і оселедця, тріску й лосося, омарів і міног. Був чорний хліб, медові коржики й вівсяне печиво; ріпа, горох і буряк; боби, гарбузи й величезна червона цибуля; печені яблука, ягідні пироги та груші, настояні на міцновинах. На кожному столі обабіч солі стояли кружала білого сиру, а карафи з глінтвейном і осіннім елем на льоду передавалися з одного кінця столу на інший.

Сміло й гарно вигравали музики лорда Ваймана, та дуже скоро ліри, скрипки й ріжки потонули у хвилях балачок і сміху, брязкоті кухлів і тарілок, гарчанні собак, що билися за об’їдки зі столу. Співець виводив чудові балади: «Залізні списи», і «Палають кораблі», і «Бурмило і дівиця мила», але його слухав, здається, лише Годор. Він стояв поряд з волинщиком, перестрибуючи з ноги на ногу.

Гамір перетворився на невпинний гул — гучну й гарячу мішанину звуків. Сер Родрик розмовляв з мейстром Лувіном через кучеряву голову Бет, а Рикон щасливо верещав щось до Волдерів. Бран не хотів садовити Фреїв за почесний стіл, але мейстер нагадав, що скоро вони породичаються. Роб має одружитися з кимось із їхніх тіток, а Арія — з кимось із їхніх дядьків. «Ніколи вона не одружиться,— мовив Бран,— не Арія». Але мейстер Лувін був непохитний, тож Волдери опинилися біля Рикона.

Подавальники кожну страву спершу приносили Бранові, щоб він обрав собі те, що смакує лордові. Поки дійшли до качок, він уже не міг їсти. Після цього він просто щоразу кивав і відсилав страву далі. Якщо пахло особливо апетитно, він відсилав таріль комусь із лордів на помості — то був жест прихильності, якого його навчив мейстер Лувін. Лосося він відіслав бідолашній зажуреній леді Горнвуд, вепра — галасливим Амберам, таріль гуски в ягодах — Клею Сервину, а величезного омара — стайничому Джозету, що не був ані лордом, ані гостем, зате тренував Танцівницю, щоби Бран зміг їздити верхи. Ще Бран послав солодощі Годору і старій Нан — просто так, бо любив їх. Сер Родрик нагадав йому послати щось своїм братам-годованцям, отож Бран передав