Король шрамів - Лі Бардуго

Вищирившись, він обернувся до Єлизавети. «Я — чудовисько, а чудовисько — це я». Він відчував, як демон усередині змагається за контроль над свідомістю, як висмоктує з нього силу. Та Свята лише люб’язно й милосердно всміхнулася. Щойно вона змахнула рукою, бурштинові стіни навколо Зої зникли, а терновий ліс зів’яв, упавши на підлогу.

Хлопець підхопив розслаблене тіло генерала. Дівчина була вкрита золотавою живицею. Єлизавета стиснула руку в кулак, і Зоя закашлялась. Розплющила очі зі склеєними смолою віями, розгублено кліпнула, на її обличчі знову з’явився переляк, і генерал заборсалася в королівських руках.

Він хотів заспокоїти її. Хотів… Запах її страху змішався з ароматом живиці. Ніколаї сп’янів від нього. Від нього він почувався голодним.

Єдине, чого йому хотілося, — увіп’ятися пазурами в її плоть. Єдине, чого йому хотілося, — зжерти її.

«Пам’ятай, — наказав він собі, — пам’ятай, хто ти».

Ніколаї Ланцов. Правитель Равки. Корсар. Солдат. Молодший син зганьбленого короля.

З його рота вихопився голодний рев, і Зоя спробувала відповзти вбік, але живиця стримувала її рухи. «Пам’ятай, хто вона така». Зоя пише листи поряд із ним. Зоя похмуро дивиться на загін новобранців. Зоя в екіпажі тримає його в обіймах, поки він тремтить і тремтить, і чекає, коли чудовисько відпустить його.

Хлопець міцно вчепився у свої спогади, у відчуття, у те жахливе тремтіння. «Геть, — наказав він. — Геть».

Потвора, неохоче затинаючись, повернулася до темної місцини, де переховувалася, залишивши по собі ядучий присмак чогось паленого в роті. Хлопець, затремтівши, упав на коліна. Йому бракувало сміливості подивитися на Зою й побачити огиду на її обличчі. Вороття вже не буде. Він відчув на плечах її руки і змусив себе зустрітися з дівчиною поглядом.

— Ти зробив це, — сказала вона. — Ти викликав його, а потім прогнав.

— Він мало не вбив тебе, — недовірливо озвався хлопець.

Зоя всміхнулася.

— Але ж не вбив.

Єлизавета постукала по столу.

— То що, Верескунко, пробачиш мені?

— Залежить від того, як складно буде позбутися цієї штуки у волоссі.

Свята підвела руки, і живиця стекла з Зоїної голови золотавими цівками, зібравшись на підлозі калюжами й одразу затвердівши.

Юрій витер з очей сльози.

— Невже… невже командиру Назяленскі щоразу доведеться проходити через це випробування?

— Якщо доведеться, я готова.

Єлизавета стенула плечима.

— Сподіваймося, що не доведеться.

Зоя простягнула королю руку.

— Ти відчинив двері.

Ніколаї за її допомоги підвівся і змусив себе порадіти разом з усіма. Проте він уже відчув волю чудовиська і тепер розмірковував, чи вдасться йому відповісти з гідною жорстокістю, коли настане час. Він відчинив двері. І тепер сумнівався, що наступного разу зможе так просто їх зачинити.

23

Ісаак

Йому вдалося пережити їх — три дні вечірок, вечер та зустрічей, — і більше ніхто не намагався його вбити. Усе це трохи скидалося на війну. Думаєш лише про те, як пережити одну годину, а потім наступну. Сподіваєшся, що переживеш сьогоднішній день. Увечері Ісаак падав у ліжко й лежав, витріщаючись у стелю, прислухаючись до гупання власного серця й обдумуючи купу речей, з якими сьогодні дав маху, і ще більше речей, з якими неодмінно схибить завтра.

Сьогодні на них чекала приємна ранкова прогулянка в човнах на озері біля Маленького Палацу, а після неї — пікнік на березі.

— Ми влаштували так, що час до обіду ти проведеш із шуанською принцесою, — повідомила хлопцеві Тамар.

— І я… що я з нею робитиму?

— Зачаровуватимеш. Розпитай її про вартових і як довго вона з ними знайома. Витягни з неї якомога більше інформації.

— А ви з Толею не можете просто побазікати з дівчатами з Тавґхарада про своє шуанське дитинство чи ще щось таке?

Близнюки перезирнулися.

— Ми для них ще гірші за равканців, — пояснила дівчина. — Наш батько — шуанець, але ми вкриті татуюваннями на честь Сонячної Святої і служимо чужому королю.

— А й справді, чому ви вирішили служити Равці?

— Ми цього не робили, — відповіла Тамар.

Толя притиснув руку до серця:

— Ми обрали Аліну. Ми обрали Ніколаї. Усе це, — хлопець змахнув рукою в бік Палацу й угідь, — для нас не має жодного значення.

Ісаак не знав, що на це відповісти. Він вважав себе патріотом, але визнавав, що, на відміну від короля, Равка ніколи не була до нього достатньо прихильною.

— Побазікай із принцесою Егрі, — нагадала Тамар. — Розговори її.

— Суто теоретичне питання: якби я не був наділений природною чарівністю й хистом до дотепних розмов, як би я з цим упорався?

Тамар закотила очі, але Толя прийшов на допомогу:

— Кажи їй компліменти. Вислови свій захват шуанською культурою. Можеш навіть прочитати їй…

— Ой, заради всіх Святих, Толю, це останнє, що йому слід робити. — Тамар уклякла перед Ісааком. — Просто слухай, що вона розповідає. Став запитання. Жінки не люблять, щоб їх спокушали. Їм хочеться, щоб на них дивилися і слухали. А тобі нічого з цього не вдасться, якщо ти обдумуватимеш стратегії її зваблення… чи розповідатимеш напам’ять «Четвертий епос про Креґі».

— Немає ніякого «Четвертого епосу про Крегі», — буркнув Толя. — Поет Елаан не завершив третьої частини.

— От тоді нехай саме четверту й цитує.

Чому від самої думки про звичайні балачки Ісаакове серце вже шаленіло? Імовірно тому, що хлопцеві ніколи не вдавалися бесіди з дівчатами, хіба що з сестрами. Але одна річ — сваритися з Білкою й Петею за клаптик стрічки, і геть інша — вести світські розмови з монаршими особами. Та і як йому витягнути з принцеси потрібну інформацію? Хлопець спробував нагадати собі, що тепер він вродливий — власне, це щоразу приголомшувало його, коли він бачив себе в дзеркалі. Раніше він не був потворний — просто непримітний: охайне русяве волосся, що кучерявилося, якщо занадто відростало, досить правильні риси, кривуваті нижні зуби. Мама називала його привабливим, але вона так само запевняла сестру, що в тої гарний голос, а це вже точно була неправда.

Тепер Ісаак, улаштувавшись на вкритих подушками лавицях королівської баржі, намагався прибрати якомога розслабленішого вигляду, щосили наслідуючи ледарювання Ніколаї. На жаль, він забагато років провів, стоячи на посту. Води озера перед ним були поцятковані багато оздобленими шлюпами й баржами, що були схожі на квіти латаття, їхні вітрила розвівалися, а тенти були виготовлені зі смугастого матеріалу національних равканських — синього та золотого — кольорів.

Вода була захолодною для плавання, та Плинороби підігріли її так, що від поверхні підіймалися щільні хмари туману, який Верескуни складали в герби різноманітних країн і шляхетних родин. Ісаак дозволив собі кілька ковтків абрикосового вина з крихітного пузатого келиха, щоб заспокоїти нерви, але однаково залишався нашорошеним,