Король шрамів - Лі Бардуго

Вони витягли Бірґітту на сходи однієї з кам’яниць, де тренувалися гриші, і взялися оживляти.

— Прошу, скажіть, що вона жива, — благально заскавчав Ісаак.

— Пульс є, — кинув Толя. — Але в легенях вода.

За мить Бірґітта закашлялася, випльовуючи озерну воду.

— Розходьмося, — наказав Толя.

— Будь чарівним, — нагадала Тамар, розчиняючись разом із рештою в імлі. — Ти тепер герой.

Ісаак зігнувся над дівчиною, намагаючись не забувати, що вона побачить королівське обличчя.

— Панянко Шенк? — гукнув він. — Бірґітто? З вами все гаразд?

Довгі вії затріпотіли. Дівчина подивилася на нього затуманеним поглядом зелених очей і розплакалася.

Гаразд. Можливо, вродлива зовнішність не завжди допомагала.

— Ви мало не потонули, — повідомив хлопець. — Вагома підстава для переживань. Ходімо, нам слід негайно вас відігріти.

Ісаак теж почувався змерзлим і виснаженим, але змусив себе зробити те, що, на його думку, слід було. Він підхопив дівчину на руки. О Святі, оце вона важка! Невже справді необхідно було натягати на себе стільки шовку?

Дівчина притулилася головою до його грудей, і рятівник поніс її на протилежний бік острова, цокотячи зубами й хлюпаючи вологою в черевиках, аж поки не вийшов з-за дерев. Поки всі витріщалися на воду, потенційні рятівники обпливли керчинський човен, а Плинороби відтягнули назад воду, що зависла над озером велетенською хвилею.

Хтось помітив Ісаака з Бірґґітою й вигукнув:

— Он де вони!

— Вона свіженька як огірочок! — крикнув Ісаак. — Але вдвічі мокріша. Нам обом потрібен сухий одяг і гарячий чай.

Натовп вибухнув оплесками. Ледве відчуваючи власні руки, хлопець опустив Бірґітту на пісок, як купу мокрого прання. Потім вклонився і навіть спромігся поцілувати їй руку, не цокотячи зубами.

Прогрес очевидний: від незначних порушень етикету до нагоди потонути, та ще й не самому. Напевно, завтра він спалить до пня цілий Палац.

Бірґітту Шенк з Ісааком, загорнутих у ковдри, відвели на королівський човен і пригостили бренді, а служники взялися розтирати їм руки. Однак хлопець потроху зігрівся, лише повернувшись до покоїв Ніколаї й занурившись у величезну паркý ванну.

Женя з рештою жваво базікали у вітальні, залишивши Ісаака спокійно відмокати в гарячій воді. Коли король повернеться, двійник сумуватиме за цією процедурою. А без решти спокійно обійдеться.

Хлопець лежав у ванні, аж поки вода не вистигла, а він сам не посинів. Зустрічатися з людьми, що чекали в сусідній кімнаті, йому не надто хотілося, та довелося вилазити й витиратися довгим лляним простирадлом.

На щастя, камердинера в Ніколаї не було — король із дитинства одягався сам. Ісаак натягнув м’які бриджі з підтяжками, сорочку, черевики й ладно підігнаний кітель із вигаптуваним символом Ланцових — орлом. Хлопець не міг заперечувати, що вишуканий одяг теж був приємною частиною угоди. Пошито все було майстерно і виявилося не лише елегантним, а ще й зручним.

Поправляючи кітель, Ісаак торкнувся пальцями чогось, що лежало у правій кишені. Він весь час знаходив дрібнички в кишенях королівського одягу: записку, нашкрябану Ніколаї на згадку про щось, креслення якогось нового винаходу чи маленьку срібну намистинку. Цього разу він дістав із кітеля крихітний вітрильник, зроблений із дроту, і залишив його на королівському туалетному столику.

— Ми вважаємо, що впорався ти непогано, — сказала Тамар, коли Ісаак увійшов у вітальню.

Радіючи теплу, хлопець приєднався до решти присутніх, що влаштувалися біля каміна.

— То, може, мені слід частіше намагатися потонути?

— Це не було ідеально, — нагадала Женя, наливаючи йому горнятко чаю. — Ти проґавив нагоду поспілкуватися з принцесою Егрі. Але ми вдало скористалися ситуацією, і король виявився справжнім героєм.

— Коли ти її приніс, це було дуже зворушливо, — погодилася Тамар.

— І дуже героїчно, — підхопив Толя, — як той принц із епосу. «І ось Золотокудрий Іван несе її крізь…»

— Якщо й далі читатимеш нам вірші, я власноруч утоплю тебе в озері, — пообіцяла йому сестра.

Толя насупився й пробурмотів у своє горнятко:

— Це класика.

Ісаак із його думкою не погоджувався, однак сумнівався, що зараз вдалий час для суперечок щодо поезії.

Женя штурхнула Давіда ліктем, і той відірвався від трактату, який саме читав.

— Ми знайшли на дверях королівської спальні пристрій, що активував викид миш’яковистого водню. Найімовірніше, виготовили його фієрданці.

— І їх заарештують? — із надією в голосі поцікавився Ісаак.

Тамар це, схоже, приголомшило.

— Авжеж, ні. Нам нічого не вдасться довести, до того ж це можна вважати хорошими новинами.

— Звісно, — погодився Ісаак і почухав вухо. — І чому це хороші новини?

— Ми вже й так підозрювали, що фієрданці приїхали сюди не для того, щоб побавитися з нами. Якби виявилося, що до справи причетні Керч або Шу Хан, тоді б у нас були причини для хвилювань. А отже, шуанці досі готові до союзництва. Цікаво було б дізнатися, хто може спробувати здійснити замах на короля.

— Сподіваюся, для цього не доведеться наражати короля на небезпеку, — озвався Іссак, здивувавшись гіркоті у власному голосі.

Толя заспокійливо поклав йому на плече велетенську руку.

— Ми нізащо не дозволимо нашкодити тобі, Ісааку.

— Я знаю, — погодився хлопець. Та чи справді він був у цьому впевнений? І чи личить йому жалітися? Солдатові судилося стати гарматним м’ясом. Завдання вартового — затуляти собою короля від небезпеки. Хіба ж не цим він зараз займався?

Тамар відкинулася на стільці, схрестивши довгі ноги.

— Я обшукала кімнати шуанської варти.

— Вони наші гості, — обурився Толя.

— Вони наші вороги, — нагадала дівчина.

— І потенційні союзники, — втрутилася Женя. — Не варто їх гнівити.

— Ми поводилися обачно. Утім, дізнатися майже нічого не вдалося. Кілька щоденників, які я знайшла, написані шифром, і сумніваюся, що хтось із членів Тавґхараду може виявитися достатньо недоумкуватим, щоб записувати небезпечні подробиці.

— А керчинці намагалися потрапити до наших лабораторій, — повідомив Толя.

Давід, здригнувшись, відірвався від читання.

— І їм це вдалося?

— Ми дозволили їм дійти до майстерень Творців.

— А, — відповів Давід, миттєво збайдужівши.

— А це нас не займає? — перепитав Ісаак.

— Справжня робота ведеться деінде, — пояснила Тамар. — Ми навіть залишили для них кілька фальшивих креслень. Усе це повинно стати чудовим підґрунтям для нашої вистави в «Позолоченому Болоті».

— Ми збираємося до «Позолоченого Болота»? — здивувався Ісаак, не приховуючи захвату.

— На жаль, — зітхнув Толя.

Женя підібгала ноги, не знімаючи капців.

— Ми влаштуємо для керчинців демонстрацію нашого прототипу ізмарсії на озері графа Кіріґіна.

Усі багатозначно перезирнулися; Ісаак не зрозумів, що саме вони мають на увазі, та в цьому не було нічого нового. Хлопець припустив, що хтось розповість йому, що таке ця ізмарсія, щоб він зміг замислено кивати, коли про неї йтиметься.

— Ти там працюватимеш, — нагадала