Король шрамів - Лі Бардуго

— Вибач, — озвався той, на його невиразних обличчях з’явилися, а потім зникли одразу три роти. — Ми тут давненько вже наодинці, а я незручно почуваюся в замкнутому просторі.

Король змахнув рукою в бік сірих піщаних стін.

— А ти не можеш їх просто змінити?

— Тепер тут твої покої. Це здається мені… грубістю.

Ведмежатко з сопінням узялося об’їжджати периметр зали, гупаючи у двері до Зоїних та Юрієвих кімнат.

— У тебе чарівний мазунчик.

— Створення чогось нового мене заспокоює, до того ж я знаю, що відмовцям простіше дивитися на чудовиськ, якщо вони прибирають якоїсь певної форми.

Ніколаї трохи помовчав, не певний, як зобов’язує поводитися в присутності Святого протокол.

— Тому ти скрутився там, у кутку?

— Так.

— Прошу, не переймайся через мене. Подейкують, у мене теж є схильність до страхітливого.

Численні Григорієві голови тихенько захихотіли — ціле тобі журі реготливих Григоріїв.

— Я більше не можу контролювати власну форму. Колись я був просто собою і ведмедем, а тепер, досить якійсь думці спасти в голову, як тіло кидається їй назустріч. Це виснажливо.

Григорій зіщулився, і Ніколаї на мить помітив чоловіка з лагідними очима й темним кучерявим волоссям. Його плечі були загорнуті у ведмежу шкуру з каптуром із ведмежої голови… аж раптом ведмідь поворухнувся, наче чоловік і тварина були єдиним цілим.

— Не знаю, чи слід про це згадувати, — нерішуче почав Ніколаї, — але мені казали, що хутро ведмедя, якого ти вбив, зберігається у скарбниці королівської каплиці в Ос Альті. Я вдягав його на коронацію.

— Боюся, твоїм священникам продали підробку, — озвався Григорій, і на його плечах знову замерехтів образ мантії. — Той ведмідь ніколи не помирав — так само, як ніколи по-справжньому не помирав я.

— Він став твоїм підсилювачем?

— Усе значно складніше, — відповів чоловік, знову розсипаючись на більше тіло й хитросплетіння рук і ніг.

— Здається, я пригадую твою історію. Ти був цілителем.

Юним цілителем, відомим завдяки вмінню лікувати найбезнадійніших хворих. Він вилікував шляхтичевого сина від якоїсь моровиці, а родинний лікар, напевно, злякавшись, що втратить роботу, звинуватив Григорія в чорній магії. Хлопця заслали до лісів, де його мали розірвати дикі звірі, проте йому вдалося зробити з кісток своїх попередників ліру й заграти таку заспокійливу пісню, що всі ведмеді полягали до його ніг. Наступного дня, коли неушкоджений Григорій повернувся з лісу, солдати шляхтича зв’язали йому руки й знову відіслали до лісу. Грати на лірі хлопець більше не міг, і ті самі ведмеді, що напередодні лежали перед ним, розірвали його на шматки. Кровожерлива казочка для маленького принца. Дивно, що Ніколаї взагалі в дитинстві міг спати.

— Я був цілителем, — погодився чоловік, і його численні ноги зігнулися в колінах, наче він збирався спертися на них численними підборіддями, — однак робив те, чого, мабуть, не слід було робити. Дарував немовлят бездітним жінкам. Дарував зневіреним чоловікам наречених. Для захисту графського замку створив видатного солдата: майже чотири метри заввишки, з кулаками, як брили.

— Усе, про що читав у дитячих казочках, — здогадався Ніколаї, пригадуючи історії про відьом і пряничних големів, які розповідали йому няньки.

— Спершу так. А потім… мене не цікавили межі моєї сили. Мєрзость стала занадто великою принадою. Я мало думав про те, чи слід щось робити, здебільшого мене займало тільки те, чи вдасться мені це.

— Така сила непередбачувана, — погодився Ніколаї, цитуючи Давіда.

Григорій знову захихотів, дзюркотливо і жалісливо, а нові голови з пригніченим виразом притискалися одна до одної, наче ягоди в гроні.

— Смерть — це просто. А як щодо народження? Воскресіння? Створене належить лише Першому Майстрові. Я бавився з мєрзостю і втратив контроль над власним тілом. Тож довелося бодай тимчасово стати відлюдником. Звісно, зрештою люди відшукали мене: їм кортіло дізнатися мої таємниці, і байдуже, чи лякав їх мій вигляд. Нас завжди вабить сила, хай би чого вона коштувала. Мене називали Скульптором, і я мав сотні учнів. Я навчав їх користуватися власним хистом для зцілення ран і в бою. Кожен із них вирушав до широкого світу, несучи моє ім’я, принаймні його зменшувальну форму.

— Гриша, — здивовано збагнув Ніколаї. Григорій навчав перших Цілителів і Серцетлумачників, перших Корпуснійців. — Саме так усе почалося?

— Можливо, — озвався чоловік. — А може, це чергова казочка. Багато часу відтоді спливло. — Уся його постать — сонний ведмідь і втомлений чоловік — якось зібгалася під тягарем тривалого ув’язнення. — Ви мене бачитимете нечасто. Не люблю, коли на мене дивляться, до того ж це заважає дотримуватися відлюдницького світогляду. Та якщо тобі щось знадобиться, не соромся, приходь до моєї вежі. Я знаю, що це не надто гостинне місце, але, запевняю, ти будеш там бажаним гостем.

— Дякую, — відповів Ніколаї, хоча подумки визнавав, що не має великого бажання потикатися до зведеної з кісток і хрящів вежі.

— Єлизавета може виявитися суворою вчителькою, але, сподіваюся, ти не збочиш зі свого шляху до мети. Від твого успіху залежить надзвичайно багато. Для нас усіх.

— А що ти робитимеш, коли звільнишся зі Зморшки?

— Упевнений, що переживеш обряд?

— Я полюбляю ставити на себе, коли випадає така можливість. Але зазвичай ставлю чужі грошенята.

Григорієва пригнічена постать немов трохи виструнчилася, озброївшись вигнутим хребтом і численними схрещеними руками. Він скидався на химерне дерево, що тягнеться до сонця.

— Коли моя сила зникне і я стану смертним, то знову набуду постійної форми. А може, помру. Хай там як, мені вдасться звільнитися.

— Тоді я докладу всіх зусиль заради кожного з нас.

Григорій нахилився вперед зграєю людських голів із темними очима й ротами, схожими на пащі, повні гострих звірячих зубів. Ніколаї ледве стримався, щоб не позадкувати.

— Доведеться, друже. Усе пов’язано. Цей світ змінюється, а разом із ним і гришинська сила. І Зморшка, навіть якщо вона існуватиме й далі, уже не буде такою, як раніше.

Король теж відчував потяг до змін. Кордони країн змінювалися, в надобу пішла зброя. Неможливо було уявити, що саме станеться далі.

— Юрій запевняє, що незабаром настане Ера Святих.

Григорій зітхнув, і звук луною розкотився по кімнаті.

— Знаєш, чому потвора в тобі прокинулася? Чому Дарклінґовій силі вдалося знову дати про себе знати, хай навіть минуло стільки часу? Все почалося з парем. Наркотик уможливив те, що не мало бути можливим. Він змінив межі гришинської сили.

— Парем?

— Якби цю гидоту можна було винищити…

— Ми намагаємося.

Зуби в численних Григорієвих ротах видовжилися ще дужче.

— Не