Талiсман - Стівен Кінг

— Королеви?

— Так. Най вона ніколи, ніколи не помре. — І Вовк зворушливо віддав їй шану, швидко поклонившись і торкнувшись правою рукою чола.

Подальше розпитування трохи розтлумачило все в Джековій голові… принаймні він так гадав. Вовк був неодруженим (хоча це слово й не дуже пасувало). Родина, про яку він говорив, була дуже великою — буквально, родина всіх вовків. Вони — кочовий, але дуже вірний народ, що ходив туди-сюди широченними порожніми просторами на схід від Зовнішніх Форпостів, але на захід від «Поселень» (під цим словом Вовк мав на увазі всі містечка і селища на сході).

Во`вки (і ніколи Вовки` — коли Джек якось поставив правильний наголос у множині, Вовк так сміявся, що в нього з очей аж пирснули сльози) були надійними, старанними працівниками. Про їхню силу ходили легенди, а мужність ніколи не ставилася під сумнів.

Дехто з них пішов до східних Поселень служити вартовими в королеви, солдатами чи навіть особистими охоронцями. У їхньому житті, пояснив Джекові Вовк, є два наріжних камені: Леді і родина. Більшість Во`вків, казав він, служили Леді так, як він, — охороняли її стада.

Корівці були для Територій головним джерелом м’яса, одягу, сала та лампової олії (Вовк не розповідав цього Джекові, але хлопчик сам зробив висновки з почутого). Уся худоба належала королеві, і родина Вовка доглядала за нею з прадавніх часів. У цьому полягала їхня робота. Джекові спало на думку, що їхні стосунки дуже схожі на ті, які існували між буйволами та індіанцями з Американських рівнин[153]… принаймні доки білі люди не загарбали ті території та не зруйнували гармонію.

— Поглянь, і лев спатиме з ягням, і Вовк спатиме з худобою[154], — пробурмотів Джек, усміхаючись. Він лежав на спині, склавши руки за головою. Його заполонило дивовижне відчуття миру і затишку.

— Що, Джеку?

— Нічого, — відповів хлопчик. — Вовку, а ти справді перетворюєшся на тварину, коли Місяць у повні?

— Звісно ж, так! — вигукнув Вовк. Він виглядав здивованим, ніби Джек запитав у нього щось на кшталт «Вовку, а ти справді підтягуєш штани після того, як покакаєш?» — А Чужинці не перетворюються, так? Філ казав мені це.

— Ну, а стадо, — сказав Джек. — Коли ти змінюєшся, вони…

— О, звісно ж, ми не ходимо біля стада, коли змінюємося, — серйозно відповів Вовк. — Добрий Джейсоне, ні! Ми б з’їли худобу, хіба ж ти не знаєш? А Вовк, який їсть своє стадо, має бути скараним на смерть. Так каже «Книга Доброго Господаря». Вовк! Вовк! У нас є спеціальні місцини, куди ми ходимо, коли Місяць у повні. Так само і корівці. Вони дурні, але знають, що мають піти геть на час повні. Вовк! Вони краще знають, забий їх Бог!

— Але ж ви їсте м’ясо, правда? — запитав Джек.

— Море запитань, як і у твого батька, — сказав Вовк. — Вовк! Байдуже. Ага, ми їмо м’ясо. Звісно, їмо. Ми ж Вовки, правда?

— Але якщо ви не їсте стада, то що ж ви їсте?

— Ми добре їмо, — відповів Вовк і більше нічого не сказав на цю тему.

Як і все на Територіях, Вовк був таємницею — таємницею водночас прекрасною і жахливою. Той факт, що він знав Джекового батька і Морґана Слоута — принаймні зустрічався з їхніми двійниками не раз і не два, — посилював таємничу ауру навколо нього, але не один Вовк формував її. Усе, що розповідав Вовк, породжувало в Джекові з дюжину нових запитань, на більшість із яких Вовк не міг — чи не хотів — відповідати.

І тема візитів Філіпа Сотеля і Орріса була наочним прикладом цього. Уперше вони з’явилися, коли Вовк був у «маленькому місяці» і жив із мамою і двома «сестричками-по-окоту». Вочевидь, вони просто проходили неподалік, як зараз сам Джек, от тільки рухалися вони на схід, а не на захід («Сказати по правді, ти, певно, єдина людина з усіх, кого я бачив так далеко на заході, що досі рухається на захід», — сказав Вовк).

Вони обидва були веселою комашкою. І тільки пізніше почалися проблеми… проблеми з Оррісом. Це відбулося після того, як партнер Джекового батька «звив для себе кубло у цьому світі», — знову і знову казав Вовк Джекові, та цього разу він, певно, мав на увазі Слоута у фізичній подобі Орріса. Вовк сказав, що Орріс украв одну з «окітних сестричок» («Мама з місяць кусала свої руки й ноги, коли дізналася напевне, що він забрав маленьку», — сухо пояснив Джекові Вовк), а потім час від часу забирав і інших Вóвків. Вовк стишив голос і зі страхом і виразом забобонного жаху на обличчі сказав Джекові, що «кульгавий чоловік» забрав декого з цих Вóвків у інший світ, в Обитель Чужинців, і привчив їх їсти худобу.

— А це дуже погано для таких хлопців, як ти, так? — запитав Джек.

— Вони стають проклятими, — просто відповів Вовк.

Спершу Джек гадав, що Вовк говорить про викрадення — дієслово, вжите Вовком відповідно до сестрички-по-окоту було, зрештою, територіальною версією дієслова забирати. Але тепер він почав розуміти, що йдеться зовсім не про викрадення — хіба що Вовк із підсвідомим поетизмом намагався сказати, що Морґан викрав розум членів Вовкової родини. Тепер Джеку спало на думку, що Вовк насправді говорить про вовкулак, які зневажили давню клятву на вірність Короні і стадам, а натомість присягли Морґану… Морґану Слоуту і Морґану з Орріса.

Звідси його думки природно перенеслися до Елроя.

Вовк, що їсть своє стадо, має бути скараний на смерть.

А тоді до чоловіків у зеленій машині, які зупинилися, щоб запитати в нього, як проїхати, запропонували йому «Тутсі Ролл», а тоді спробували затягнути в машину. Очі. Очі змінилися.

Вони прокляті.

Він знайшов для себе кубло в цьому світі.

Дотепер він почувався щасливим і в безпеці: щасливим, бо знову опинився на Територіях, де повітря хоч і було студеним, але зовсім не нагадувало моторошний сірий холод західного Огайо; а в безпеці, бо поруч був великий товариський Вовк, а сам він перебував у глушині, далеко від усіх і всього.

Він знайшов для себе кубло в цьому світі.

Джек запитав Вовка про батька — у цьому світі Філіпа Сотеля, — але Вовк тільки похитав головою. Він був збіса хорошим хлопцем, як і його двійник — тобто