Талiсман - Стівен Кінг

Знову туга захопила його — бажання опинитися на Територіях і побачити темно-синє небо, легкий вигин небокраю…

Але це провокує зміни з Джеррі Бледсоу».

«Нічо про то не знаю… Та я точно знаю, шо ти, здаєцця, надто широко сприймаєш ідею вбивства.

Рухаючись до зони відпочинку — тепер йому справді треба було відлити, — Джек тричі швидко чхнув. Він глитнув і скривився, відчувши в горлі гарячий остюк. Захворів, саме так. Круто. А він іще ж навіть не в Індіані, температура повітря впала до п’ятдесяти градусів[152], насувається дощ, досі не піймав машини, а тепер ще й…

Усі думки миттєво вивітрилися. Джек витріщався на стоянку для автомобілів, і рот його широко розтулився від здивування. На одну жахливу мить він навіть подумав, що підмочить штани, бо все, що було нижче від грудини, здавалося, стислося і скорчилося.

На одному з двадцяти паркувальних місць стояв темно-зелений «БМВ» дядька Морґана, потьмянілий від дорожнього бруду. Жодного шансу на помилку, жодного шансу. Престижні каліфорнійські номери «МЛС» — «Морґан Лютер Слоут». Здавалося, ніби він їхав швидко і напружено.

«Але якщо він полетів до Нью-Гемпшира, як його машина може бути тут? — кричала Джекова свідомість. — Це збіг, Джеку, просто…»

А тоді хлопчик побачив чоловіка, який стояв, повернувшись до нього спиною в телефонному автоматі, і зрозумів, що це не збіг. На ньому була велика армійська куртка на хутрі — вбрання, що більше пасувало б до п’яти градусів нижче нуля, ніж до п’ятдесяти з позначкою плюс. І хай там він стояв спиною, а не впізнати ці широченні плечі й великі масивні обриси було неможливо.

Чоловік біля телефону став повертатися, затиснувши слухавку між вухом і плечем.

Джек відскочив назад, до цегляної стіни чоловічого туалету.

«Він мене бачив?»

«Ні, — відповів Джек сам собі. — Ні, гадаю, ні. Але…»

Але капітан Фаррен казав, що Морґан — інший Морґан — почує його, як кіт чує щура, і так і сталося. Зі свого сховку в небезпечному лісі Джек побачив, як огидне біле обличчя у вікні диліжанса змінилося.

Цей Морґан також почує його. Якщо йому дати досить часу.

За рогом лунали кроки, і вони наближалися.

З тупим, перекошеним від страху обличчям, Джек зняв наплічник і кинув його на землю, знаючи, що вже запізно, що він надто повільний, і Морґан зараз з’явиться з-за рогу, схопить його за шию і всміхнеться. «Привіт, Джекі! Хто не заховався — начувайся! Гру завершено, хіба ні, малий смердючко?»

Високий чолов’яга у твідовому піджаку вийшов з-за рогу туалету, недбало зиркнув на Джека і рушив до фонтанчика з питною водою.

Повертається. Він повертається. Не було жодного почуття провини, принаймні досі; тільки жахливий страх загнаного звіра, який дивним чином поєднувався з полегшенням і задоволенням. Джек розгорнув наплічник. Тут лежала пляшка Спіді, і лишалося в ній не більше ніж дюйм багряної рідини.

(Жодному хлопчику для подорожей не треба ся отрута, але мені потрібна, Спіді, потрібна!)

Знову наближаються кроки, і цього разу там дядько Морґан. Не викликало сумніву, кому належить та важка, але водночас дріботлива хода. Однак страх уже зник. Дядько Морґан почув щось, та коли він поверне за ріг, то побачить лише порожні пакети «Доріто» і зібгані бляшанки з-під пива.

Джек глибоко вдихнув брудне, сповнене смородом дизельних парів і вихлопних газів холодне осіннє повітря. Підніс пляшечку до губ. Випив один із двох останніх ковтків. І навіть заплющивши очі, замружився, бо…

Розділ шістнадцятий

Вовк

1

— яскраве сонячне світло вдарило по заплющених повіках.

Крізь нудотно-солодкий аромат магічного соку відчувалося щось іще… теплий запах тварин. Джек чув їх, вони рухалися навколо нього.

Переляканий Джек розплющив очі, але спершу не побачив нічого — зміна освітлення відбулася так різко і несподівано, наче хтось увімкнув у темній кімнаті дюжину двохсотватних лампочок.

Теплий, волохатий бік потерся об нього, але не загрозливо (як хлопчик принаймні сподівався), а наче промовляючи: «Мені-треба-швидше-пройти-дякую-за-розуміння». Джек, що вже підводився, знову впав.

— Гей! Гей! Забирайтеся геть від нього! Просто тут і просто зараз! — після гучного, сильного ляпаса тварина видала невдоволений звук — щось середнє між «мууу» та «беее». — Господні цвяхи. Нічого не розумієте! Забирайтеся звідти, інакше я повириваю ваші Богом забиті очі!

Очі Джека нарешті пристосувалися до яскравості безхмарного осіннього дня Територій, і він запримітив юного велетня, що стояв серед тварин, які товклися на місці, і ляскав їхні боки та ледь викривлені спини — хвацько, але не боляче. Джек сів, автоматично знайшов пляшку Спіді, в якій залишилося не більше одного коштовного ковтка, та сховав її. Він не відводив погляду від юнака, що стояв до нього спиною.

Високий — Джек припускав, що в ньому було п’ять футів і шість дюймів зросту, щонайменше — з такими широкими плечима, що ті видавалися непропорційними. Довге, засмальцьоване чорне волосся спадало йому до лопаток. М’язи набухали і перекочувались, поки він рухався серед тварин, що скидалися на корів-пігмеїв. Він відганяв їх від Джека до Західної Дороги.

Вражаюча фігура, навіть зі спини, але найбільше Джека подивував одяг. Усі, кого він бачив на Територіях (включно із собою), носили туніки, камзоли або грубі бриджі.

Цей хлопець носив ошкоський комбінезон з нагрудною кишенею.

Тоді пастух обернувся, і Джек відчув, як у горлі застиг жахливий, абсолютний переляк. Він скочив на ноги.

Почвара Елрой.

Пастух був почварою Елроєм.

2

От тільки це був не він.

Джек, можливо, не встиг би цього помітити, і все, що було потім: кінотеатр, сарай, пекло «Дому Сонця», — ніколи не трапилося б (чи, можливо, трапилося б зовсім інакше), але абсолютний жах скував його рухи, щойно він підвівся. Він, як і олень, якого зненацька заскочив промінь мисливського ліхтарика, просто не міг утекти.

Поки фігура в комбінезоні наближалася, він міркував: «Елрой — не такий високий і в плечах вужчий. А ще в нього жовті очі» — очі цієї істоти були яскравого, неможливо помаранчевого відтінку. Зазираючи в них, ти наче зазирав у вічі гелловінському гарбузу. І якщо вищир Елроя віщував божевілля і вбивство, то усмішка цього хлопця була широкою, щирою та безневинною.

Великі голі лопатоподібні ноги. Пальці на них розташовувалися групами по два і три — їх заледве було помітно крізь кучері жорсткої шерсті. Не ратиці, як у Елроя, збагнув Джек, мало не збожеволівши