Талiсман - Стівен Кінг

Сліпий шукав розсипані монетки. Його пухкі руки м’яко обмацували тротуар, і здавалося, ніби вони читають його. Він натрапив на десятицентовик, знову рівно поставив кухлик і кинув монетку всередину. Дзеньк!

Джек на віддалі почув, як одна з принцес казала:

— Чому йому дозволяють лишатися тут? Він же такий плюгавий.

І ще тихіше:

— Агась, тако є.

Джек опустився на коліна і почав допомагати, збираючи монетки і кидаючи їх у кухлик сліпого. Внизу, ближче до старого, він відчув запах кислого поту, плісняви і чогось солодкавого на кшталт кукурудзи. Охайно вдягнені покупці торгового центру відсторонювались від них.

— Спасибоньки, спасибоньки, — монотонно бурчав сліпий. У його диханні відчувався давно з’їдений чилі. — Спасибоньки, благослови, благослови тя Боже, спасибоньки.

Він — Спіді. Він — не Спіді.

Зрештою його змусив заговорити — що й не дивно — спогад про те, як мало магічного соку в нього лишалося. На два ковточки, не більше. Він не знав, чи зможе взагалі, після того що трапилося в Анголі, змусити себе ще раз перенестися на Території, але оскільки він досі збирався врятувати мамине життя, йому доведеться вдатися до цього.

І чим би не був той Талісман, Джек має перенестися в інший світ, щоб здобути його.

— Спіді?

— Благослови тя, спасибоньки, благослови тя Боже, мені почулося, що одна покотилася туди, нє? — Він указав напрямок.

— Спіді! Це Джек!

— На спід нічого не закотилося, хлопче. Ні, сер, — його руки м’яко заходилися обмацувати бетон у щойно визначеному напрямку. Одна натрапила на нікель, і старий кинув його в кухлик. Інша рука натрапила на черевик гарненько вбраної молодої пані, яка проходила повз. Її красиве порожнє обличчя скривилося в абсолютній болісній огиді, коли вона відскочила від нього.

Джек витягнув останню монетку з риштака. Нею виявився срібний долар — великий старий срібник із Леді Свободою на аверсі.

Сльози полилися з Джекових очей. Вони стікали замурзаним обличчям, і хлопчик витирав їх тремтячою рукою. Він оплакував Сілкі, Вайлда, Гейджена, Дейві та Гайделя. Свою матір. Лауру Делосіан. Сина візника, що лежав на дорозі мертвим з вивернутими кишенями. Та найбільше самого себе. Він утомився постійно бути в дорозі. Можливо, коли ти подорожуєш у «кадилаці», така дорога — вершина мрій, але коли доводиться мандрувати автостопом, розраховуючи тільки на великий палець та Історію, яка от-от розвалиться, коли ти відданий на милість чи на поталу будь-кому — це справжній шлях випробувань. Джек відчував, що вже навипробовувався достатньо… але назад вороття немає. Якщо він поверне назад, рак знищить його матір, а дядько Морґан — його самого.

— Я не вірю, що зможу зробити це, Спіді, — ридав він. — Не вірю, чуєш.

Тепер сліпий доторкнувся до Джека замість розсипаних монет. М’які, вправні пальці знайшли Джекову руку і стисли її. На кінчиках пальців Джек відчував тверді мозолі. Старий пригорнув Джека до себе, забравши його в запахи поту, тепла і старого чилі. Джек притиснувся до грудей Спіді.

— Ох, малий. Я не знаю жодного Спіді, та здаєцця, ти покладаєш на нього велетенські надії. Ти…

— Я скучив за мамою, Спіді, — плакав Джек. — І Слоут женеться за мною. У телефоні в торговельному центрі то був він. І це ще не найгірше. Найгірше трапилося в Анголі… «Рейнбьорд Таверс»… землетрус… п’ятеро людей… це я, я накоїв таке, Спіді, я вбив цих людей, коли перенісся у цей світ, я вбив їх, як мій тато і Морґан Слоут убили тоді Джеррі Бледсоу!

Ось він і висловив — те, що було найгіршим. Джек виблював камінь провини, що сидів у його горлі і погрожував задушити його, а тоді його ридання обернулися на зливу — от тільки цього разу це були сльози полегшення, а не страху. Джек висловився. Сповідався. Він — убивця.

— Гой-й-й-і! — вигукнув темношкірий. З неприродною веселістю. Він притримував Джека худою, але сильною рукою і погойдував його. — Шось здаєцця мені, хлопче, ти намагаєсся взяти на себе заважку ношу. Певен, намагаєсся. Моʼ, варто б трохи скинути її.

— Я вбив їх, — прошепотів Джек. — Сілкі, Вайлда, Гейджена, Дейві…

— Ну що ж, якби то твій друг Спіді був тута, — казав темношкірий, — ким би він не був і де б він не був у цьому широкому старому світі, він би сказав тобі, що ти не маєш тягнути весь світ на своїх плечах, синку. Ти не зможеш зробити цього. Ніхто не зможе. Як ти візьмеш увесь світ собі на плечі, то він спершу зламає тобі спину, а тоді розчавить душу.

— Я вбив…

— Приставив карабінку до їхніх макітр і вистрелив, так?

— Ні… землетрус… я перенісся…

— Нічо про то не знаю, — сказав темношкірий.

Джек трохи відсунувся від нього і зазирнув старому в зморшкувате обличчя, але співак повернув голову в напрямку паркінгу. Якщо він справді був сліпим, то йому вдалося виокремити м’якше, трішки потужніше гудіння двигуна поліційної машини, що наближалася, з-поміж багатьох інших авто, адже старигань дивився саме на нього. — Та я точно знаю, шо ти, здаєцця, надто широко сприймаєш ідею вбивства. Можливо, якшо якийся тип загнецця від серцевого нападу, поки ми сидим ото тут, ти думатимеш, шо вбив його. «Ой гляньте, я вбив того кадра, бо сидів тутечки, ой-ой, ой бідаааа, ой печаааааль, ой те… ой се!» — Промовивши «те» і «се», сліпий швидко перейшов від акорду G до С, а тоді знову до G. Задоволений собою, він розсміявся.

— Спіді…

— Кажу ж, нічого не впало на спід, — повторив темношкірий співак, а тоді ощирив жовті зуби в кривому осміху. — От тільки дехто тут надто поспішає звинуватити себе в усьому, що накоїли інші. Певно, ти тікаєш, хлопче, і хтось женецця за тобою.

Акорд G.

— Мо’, ти просто трохи перенервував.

Акорд С з маленьким витонченим програванням посередині, від якого Джек усміхнувся несподівано для себе.

Знову до G, а тоді сліпий відклав убік свою гітару (доки двоє копів у поліційній машині підкидали монетку, щоб визначити, кому з них доведеться торкатися до старого Сніжка, якщо він не захоче мирно залізти на заднє сидіння патрульного авто).

— Може, бідааа і, може, печааааль, може, те, а може, і се… — Він знову засміявся, ніби Джекові