Талiсман - Стівен Кінг

Джек почекав, поки фігури Тіммі та його почту, які він бачив крізь скло, не зменшаться до розмірів цуциків у довгій галереї, а тоді ступив на платформу, що відчиняла двері.

Холодне розріджене повітря повіяло на нього.

Вода стікала з фонтана двоповерхової висоти в басейн, навколо якого стояли лавки. Відкриті вітрини на обох рівнях виходили до фонтана. Спокійна фонова музика та особливе бронзове світло лилися з охрової стелі; запах попкорну, який огорнув Джека, щойно скляні двері зі свистінням зачинилися за ним, ішов від старовинного, пофарбованого в яскраво-червоний колір возика, що стояв біля крамниці «Валденбукс» ліворуч від фонтана на першому рівні. Джек миттю збагнув, що кінотеатру в «Бакай-Мол» немає. Тіммі з довгоногими принцесами пливли ескалатором угору з протилежного боку центру до, як подумав Джек, фастфудного ресторану «Капітанський столик». Джек засунув руку в кишеню штанів і торкнувся згортка з грошима. Гітарний медіатор Спідді та монета капітана Фаррена лежали на дні кишені серед жмені десятицентовиків та четвертаків.

На першому поверсі, затиснутий між кондитерською «Містер Чіпс» та винним магазином, що пропонував «НОВІ НИЗЬКІ ЦІНИ» на бурбон «Гайрам Вокер» та «Інґлнук Шаблі», магазин Файва привернув увагу Джека довгим столом з кросівками. Продавець, що сидів за касою, нахилився вперед і стежив за Джеком, імовірно, підозрюючи, що хлопчик спробує щось поцупити. Джек не впізнавав виставлені на столі бренди. Не було ані «Найків», ані «Пум» — лише «Спідстери», «Булси» та «Зуми». Шнурівки на кожній парі — зв’язані докупи. Тільки кеди і жодних кросівок. Хоча і такі згодяться, вирішив Джек.

Він купив найдешевшу із запропонованих магазином пару свого розміру: блакитна парусина з червоними зиґзаґами з боків. На них не було жодної наліпки з брендом. Ці кеди майже нічим не відрізнялися від іншого виставленого на столі взуття. Біля каси хлопчик відрахував шість пошарпаних однодоларових купюр і сказав продавцю, що пакет йому не потрібен.

Джек сів на одну із лавок біля високого фонтана і стягнув зношені «Найки», навіть не розв’язуючи шнурівок. Коли він ковзнув у нові кеди, його ноги щиро зітхнули з полегшенням. Джек підвівся з лавки і кинув старе взуття у високу чорну урну з білим написом «НЕ БУДЬ НЕЧУПАРОЮ». Нижче меншими літерами смітник інформував: «Земля — наш єдиний дім».

Джек побрів довгою аркадою першого поверху, шукаючи телефони. Біля возика попрощався з п’ятдесятьма центами і отримав квартову склянку зі свіжим попкорном, що виблискував олією. Продавець середніх років — чоловік із моржовими вусами в котелку і нарукавниках сказав, що телефони-автомати за рогом, саме біля «Тридцяти одного смаку» на другому поверсі. Чоловік махнув рукою в напрямку найближчого ескалатора.

Жменями закидаючи попкорн до рота, Джек піднявся нагору слідом за жінкою років двадцяти та старенькою з такими широкими стегнами, що вони майже перекривали ескалатор. Обидві носили брючні костюми.

Якби Джек перенісся в «Бакай-Мол» — чи навіть за милю чи дві звідси, — то стіни затряслися б і стеля провалилася, скидаючи цеглу, балки, ретранслятори фонової музики та світильники на голови всіх, кому не пощастило опинитися всередині. Принцеси-десятикласниці, нахабний Тіммі і більшість інших відвідувачів поїхали б із черепними травмами, відірваними кінцівками та розчавленими грудними клітками… На якусь мить, перш ніж зійти з ескалатора, Джек побачив гігантські шматки штукатурки та металеві балки, що падали вниз, почув жахливий тріск мезоніну… лунали й крики — нечутні, але все одно вкарбовані в повітря.

Ангола. «Рейнбьорд Таверс».

Джек відчув, як зачухалися і вкрилися потом долоні. Витер їх об джинси.

«Тридцять один смак» — виблискувала холодним білим сяйвом вивіска зліва, і коли Джек повернув у її напрямку, то побачив на іншому боці проходу вигнутий коридор. На стінах та підлозі лежала блискуча коричнева плитка. Пройшовши поворот, хлопчик сховався від очей усіх, хто перебував на рівні мезоніну. Джек побачив три телефони, які й справді були під прозорими пластиковими ковпаками. Двері навпроти вели до чоловічих та жіночих туалетів.

Ставши під центральний ковпак, Джек набрав 0, міжміський код і номер готелю «Сади Альгамбри».

— Спосіб оплати? — спитав оператор, і Джек відповів:

— Дзвінок за рахунок абонента до місіс Cойєр у номері чотириста сім/чотириста вісім. Телефонує Джек.

Відповіла оператор готелю, і серце Джека стислося. Вона перевела дзвінок у номер. Телефон задзвонив раз, удруге, втретє.

Тоді мама промовила:

— Боже, синку, я така рада тебе чути! Такій старушенції, як я, роль покинутої матері не по зубах. Мені бракує тебе; того, як ти киснеш і вчиш мене поводитися з офіціантами.

— Ти просто надто класна для офіціантів, ось і все, — сказав Джек, відчуваючи, що скоро заплаче від полегшення.

— З тобою все добре, Джеку? Скажи мені правду.

— Звісно, все гаразд, — відповів він. — Ага, все класно. Я просто хотів переконатися, що ти… ну, сама розумієш.

Слухавка зашипіла, статичні шуми звучали, як пісок, що вітер котить пляжем.

— Все добре, — сказала Лілі. — У мене все чудово. Мені принаймні не гірше, якщо ти через це хвилюєшся. Хотіла б я знати, де ти?

Джек затнувся і якусь мить у слухавці лунали тільки статистичні перешкоди.

— Я зараз в Огайо. Скоро зустрінуся з Річардом.

— Коли ти повернешся додому, Джекі?

— Не можу сказати. Сам хотів би знати.

— Не можеш сказати. Присягаюся, синку, якби батько не дав тобі те дурне прізвисько… якби ти звернувся до мене на десять хвилин раніше чи на десять хвилин пізніше…

Шум у слухавці зріс, глушачи її голос, і Джек пригадав, який у матері був вигляд у кафетерії: зморена, виснажена, стара. Коли перешкоди стихли, він запитав:

— У тебе якісь проблеми з дядьком Морґаном? Він дошкуляє тобі?

— Я відправила твого дядечка Морґана під три чорти.

— Він був у тебе? Приїжджав? Він досі діймає тебе?

— Я позбулася Слоута через два дні після того, як ти пішов, синку. Не переймайся через нього.

— Він казав, куди поїде? — спитав Джек, але щойно слова злетіли з його уст, як телефон видав болючий електронний звук, що, здавалося, пронизав його голову. Джек скривився і відсунув слухавку від вуха. Огидне статистичне виття була таким гучним, що всі в коридорі, певно, чули його.

— МАМО! — заволав Джек, підносячи слухавку до вуха так близько, як тільки міг. Статистичні перешкоди підсилились настільки, наче між станціями увімкнули радіо на всю котушку.

Раптом лінія стихла. Джек підніс слухавку до вуха і почув тільки чорну