Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

Димне світло вихоплювало з пітьми обриси коридору, стіни якого були  вологими,  вкритими мохом. 

Під землею хода часу не відчувалося, і Веда не могла визначити, як довго вони йшли, поки нарешті не вперлися в кам'яний глухий кут.

– А чому ми не повернулися тим самим шляхом? – запитала вона.

– Скоро сама зрозумієш… А поки що спробуй знайти двері! – запропонував Нелемотуллаф, – тільки не звичайним поглядом, а відьомським.

– Непросте завдання… – Веда безнадійно оглянула стіну.

– Так буде простіше, – Нелемотуллаф загасив смолоскип і тісний простір огорнувся непроглядною темрявою. Тепер дивись! – звелів він, кладучи руку на її плече.

Веда залишила цей дотик без уваги, вона пильно вдивлялалася перед собою, виразно уявляючи двері, приховані в стіні. Потім спробувала змістити кам'яну стіну силою наміру, але в неї нічого не вийшло.

– Ні, все даремно, – промовила, натужно видихнувши. – Тут дуже щільна енергія, вона давить!

– Через те, що ми під землею, – промовив дракон, тихенько погладжуючи пальцями вигин її шиї. – Спробуй ще раз.

Веда розслабилася. Звільнити голову від усього стороннього і знайти джерело сили… Безцінна порада! Велика подяка тобі, Х'ярго!

В непроглядній темряві пробігали якісь бляклі сполохи. Веда заплющила очі, так їй було легше відчути себе зсередини. 

Джерело сили – основа магії. Стороннє – це двері в стіні, від них потрібно позбутися. І не лише від неї…

Веда рішуче струсила з плеча руку Нелемотуллафа і, наскільки змогла, затримала подих. Вона перетерпіла тяжкість у грудях від нестачі повітря, а потім знайомий гарячий потік почав підніматися вгору її спиною, зміючись навколо хребта. Непроглядний морок розсіювався, повільно звільняючи контури стін. Затріпотіло тихим золотистим світлом каміння в правому кутку, і незабаром там намалювався на стіні напівкруглий контур передбачуваних дверей.

– Є! – тихо вигукнула Веда, силою уяви потягла двері на себе, і ті мляво, неохоче відчинилася.

За дверима проглядалися гвинтові сходи нагору, освітлені олійними лампами, що горіли в нішах стін.

– Здорово! – захоплено сказав Нелемотуллаф.

– Навряд чи я б так швидко навчалася магії у світі людей, – промовила Веда, пишаючись своїми успіхами. Але чому, Туле?

– Після того, як Зберігачі переходів закрили людей від впливу інших світів, магія, яка в ньому залишилася, втратила підживлення та потоншала. Тепер її вистачає тільки для невиразних передбачень та лікування деяких хвороб. Ото так!

Піднімалися довго. У Веди втомилися ноги і затьмарилася голова від нескінченних кружлянь. Вона зупинилася, щоб перепочити.

– Взяти тебе на руки? – спитав Нелемотуллаф.

– Ні, сама впораюсь! Що ж я за відьма така, якщо не зможу подолати просту людську втому!

Сходинки закінчилися черговими дверима: цього разу цілком помітними, дерев'яними з різьбленими візерунками по верхній частині.

– Сподіваюся там немає нових сходів! – сказала Веда, струшуючи вологим від поту волоссям.

– Ні. Там моя спальня. Ми вдома.

Нелемотуллаф відчинив двері, пропускаючи Веду до кімнати.

–  Але ж це та сама кімната, де я ночувала!

– Так. Ти не захотіла, щоб я спав з тобою і я віддав її тобі повністю. Зараз Овша приготує ванну. Завтра буде важкий день. Мені теж треба добре відпочити, – сказав Нелемотуллаф, стягуючи з себе сорочку.

– Я знову залишусь тут, у твоїй спальні? – запитала Веда, намагаючись не розглядати занадто відверто його міцний  торс.

– За твоїм бажанням. Якщо ні, Овше приготує іншу. У замку безоіч вільних кімнат. Я ж не стану тобі набридати.

– Тул… – піддавшись несвідомому пориву, Веда торкнулася його твердого передпліччя, – Чесно кажучи, я нудьгую на самоті. Давай хоча б  повечеряємо разом.

– Я більше не дратую тебе? – запитав він  так лагідно, що у Веди стислося горло.

– Не ти мене дратував, а все це… незрозуміле… нав'язане… – відповіла  вона уривчасто.

– Добре! – він схилив голову, – Де накажеш накрити вечерю?

– На тому балконі, де пили чай першого дня. Там гарно, – весело озвалася Веда, грайливо пробігла пальцями по міцниму чоловічому зап'ястяю і сама не зрозуміла, навіщо вона це зробила.

– Слухаюсь, моя принцеса! – відповів Нелемотуллаф, несподівано пригорнув її до себе та поцілував.

Від раптовості, від зворушливості цієї миті, Веда розгубилася і відповіла на поцілунок:  гаряче і охоче.

– Набагато краще, – сказав він, відпустив її і вийшов з кімнати.

Веда, очманівши  від нового враження, звалилася на ліжко.

Як сталося, що Нелемотуллаф перестав бути чужим? Коли це сталося? У підземеллі, де він відкрив їй свої таємниці чи раніше, коли з'явився за нею в замок, наперекір волі старого короля?

– Навіщо було мучити хлопчика відмовами, все одно ж повернулася до нього! А він так переживав! – добродушно бурчала Овша, поливаючи воду пахучим трав'яним настоєм.