Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Світло фар показалося на гребені найближчого пагорба. За автобусом їхала дюжина автівок, у яких сиділи фанати «Сурикаток». Усі шалено сигналили та блимали фарами дальнього світла. Автобус проїхав повз них. Веслі почув, як приємні жіночі голоси виспівують «Ми чемпіони», і враз по спині пробіг холодок, підіймаючи сторч волосся на потилиці.

Він здійняв руки в повітря й замахав.

Роббі вчинив так само. І з усмішкою повернувся до Веслі.

— То що, професоре? Приєднуємось до параду?

Веслі поплескав його по плечу.

— Збіса файна думка.

Коли проїхали останні машини, Роббі прилаштувався до них іззаду. Як і решта, він сигналив і блимав фарами «малібу» аж до самого Мура.

І Веслі не заперечував.

7. Поліція парадоксу

— Зачекай секунду, — попросив Веслі, коли Роббі вже виходив з машини перед кафе «Сюзен і Нен» (де на шибці милом було написано «СУРИКАТКИ РУЛЯТЬ»).

Він обійшов свій «малібу» спереду та обійняв хлопця.

— Ти добре діло зробив.

Роббі розплився в усмішці.

— І матиму за це шарову семестрову оцінку «А»?

— Нє. Тільки пораду. Покинь футбол. Кар’єри ти в ньому однаково не зробиш, а твоя голова заслуговує на краще застосування.

— Візьму до уваги, — сказав Роббі… а це, як обидва вони добре знали, не означало згоди. — До зустрічі на занятті?

— У вівторок, — нагадав Веслі. Але минуло чверть години, і в нього виникла причина сумніватися в тому, що його коли-небудь хтось побачить. Узагалі.

На тому місці, де він зазвичай ставив «малібу», коли не лишав її на паркувальному майданчику А в коледжі, стояла чиясь машина. Веслі міг припаркуватися позаду неї, але натомість вибрав протилежний бік вулиці. Щось у тій машині будило неспокій. То був «кадиллак», занадто яскравий у світлі вуличного ліхтаря, під яким стояв. Червона фарба, здавалося, волала на весь світ: «Ось вона я! Подобаюсь?»

Веслі вона не подобалась. Ні тоновані вікна, ні завеликі гангстерські колісні диски з золотою емблемою «кадиллака». Вона нагадувала тачку наркодилера. І то якщо гаданий дилер був за сумісництвом ще й маніяком-убивцею.

«І чому я про таке думаю?»

— День був важкий, стрес великий, ось чому, — сказав він, переходячи порожню вулицю. Портфель теліпався на ходу й стукався об ногу. Веслі нахилився. У машині нікого не було. Принаймні йому так здалося. Крізь затемнені вікна важко було щось роздивитися.

«Це Поліція парадоксу. Вони прийшли по мене».

Ця думка була в кращому разі смішною, в гіршому — параноїдальною фантазією, але, за відчуттями, нічого кумедного в ній не було. А якщо згадати все, що сталося, то й геть нічого параноїдального.

Веслі простяг руку, торкнувся дверцят автівки, та миттю відсмикнув. На дотик дверцята були металеві, але теплі. І неначе пульсували. Так, ніби машина, металева чи ні, була жива.

«Тікай».

Думка була такою сильною і владною, що він відчув, як мимоволі його губи вимовляють це слово. Але він знав, що тікати — не варіант. Якби він спробував дременути, то чоловік чи люди, яким належала огидна червона машина, знайшли б його. Цей факт був такий простий, що кидав виклик логіці. Він ішов в обхід логіки. Тож замість дати драла він відімкнув своїм ключем двері під’їзду і піднявся нагору, у своє помешкання. Ішов сходами неквапливо, бо серце вискакувало з грудей і ноги погрожували от-от підігнутися.

Двері квартири 2Б були відчинені, й на сходовому майданчику лежав довгий прямокутник світла.

— А, ось і ти, — промовив не-зовсім-людський голос. — Заходь, Веслі з Кентуккі.

Їх було двоє. Молодий і старий. Старий сидів на дивані, на якому Веслі та Еллен Сілверман якось звабили одне одного й дістали взаємне задоволення (та яке там задоволення, екстаз ). А молодий умостився в улюбленому кріслі Веслі, яке гостинно його приймало, коли він засиджувався вечорами: смачні залишки чизкейка, цікава книжка, світло з торшера, якраз таке, як треба. Обидва були вбрані в довгі плащі гірчичного кольору. Такі ще пиловиками називають. І Веслі зрозумів, сам не знаючи чому, що ті плащі насправді живі. А ще збагнув, що люди, в них одягнені, — зовсім не люди. Їхні обличчя повсякчас змінювались, і риси під шкірою були рептилячі. Або пташині. Чи воднораз те й інше.

На вилогах плащів, де правоохоронці у вестернах носять свої значки, обидва мали ґудзики з зображенням червоного ока. Веслі здогадався, що ці штуки теж живі. Бо очі невпинно стежили за кожним його рухом.

— Як ви дізналися, що це я?

— За запахом тебе знайшли, — відповів старший із двох. І, що найстрашніше, прозвучало це не як жарт.

— Чого вам треба?

— Ти знаєш, чому ми тут, — сказав молодший. Старший не зронив більше ані слова аж до самого кінця відвідин. Але й одного слухати було нестерпно. Голос у нього був такий, наче в гортані співали цвіркуни.

— Здається, знаю. — Голос Веслі звучав рівно, принаймні поки що. — Я порушив Закони парадоксу. — Він подумки благав, щоб вони нічого не знали про Роббі. Але могли й не знати; врешті-решт, «Кіндл» було зареєстровано на ім’я Веслі Сміта.

— Ти навіть гадки не маєш, що ти накоїв, — задумливо промовив чоловік у жовтому плащі. — Здригнувся підмурівок Вежі, тремтять на коліях світи. На пелюстках троянди іній, немовби час зимі прийти.

Дуже поетично, але не надто зрозуміло.

— Яка Вежа? Яка троянда? — На лобі у Веслі проступили краплини поту, хоча він любив, щоб у помешканні була прохолода. «Це через них, — подумав він. — Ці хлопці сердяться».

— Не має значення, — відповів молодший гість. — Поясни свій чин, Веслі з Кентуккі. І добре пояснюй, коли хочеш знов побачити світанок.

Спромігся Веслі не одразу. Весь розум виповнювала єдина думка: «Це — суд наді мною». Але він рішуче її відкинув. У цьому допомогло повернення гніву — блідої подоби того, що він почував до Кенді Раймер, але досить-таки реального.

— Мали загинути люди. Майже дванадцятеро людей. А може, й більше. Для таких, як ви, це, може, й дрібниці, але для мене це багато означає. Особливо тому, що серед них була жінка, в яку я закоханий. І все через якусь безвільну п’яничку, яка не хоче лікуватися. Крім того… — Він мало не бовкнув «ми», але вчасно схаменувся. — Крім того, я нічого їй поганого не зробив. Дав кілька ляпасів, бо просто не міг стриматися.

— Ви, хлопці,