Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

КІЛЬКІСТЬ ЗАГИБЛИХ ЗРОСЛА ДО 10

МІСТО Й КОЛЕДЖ У ЖАЛОБІ

— То Джозі… — почав Веслі.

— Так, — сказав Роббі. — Виживе в аварії, помре в понеділок. Господи.

Як розповіла Антонія «Тоні» Берелл, одна з «Сурикаток», якій пощастило вижити в страшній недільній автокатастрофі, відбувшись лише синцями та порізами, команда святкувала перемогу, і кубок «Блуґрас» переходив з рук у руки. «Ми співали «Ми чемпіони», мабуть, удвадцяте, — розказала вона, лежачи на лікарняному ліжку в лікарні міста Боулінг-Ґрін, куди відвезли більшість уцілілих. — Тренерка повернулася до нас і крикнула, щоб не галасували. Тоді все й сталося».

За словами капітана поліції Мозеса Ардена, автобус їхав трасою 139, Прінстон-роуд і був за дві милі на захід від Кадіса, коли в нього врізався позашляховик, за кермом якого сиділа Кенді Раймер із Монтґомері. «Міс Раймер їхала з великою швидкістю по шосе 80, — повідомив капітан Арден, — і в’їхала в автобус на перехресті».

Водій автобуса, Герберт Еллісон, 58 років, родом із Мура, вочевидь, останньої миті помітив авто міс Раймер і спробував ухилитися від зіткнення. У зв’язку з цим, а також від удару автобус з’їхав у кювет, а там перевернувся й вибухнув.

На цьому стаття не закінчувалася, проте жоден із них не хотів читати далі.

— Гаразд, — мовив Роббі. — Поміркуймо. По-перше, звідки нам знати напевно, що це правда?

— Може, й ні, — погодився Веслі. — Але, Роббі… хіба ми можемо дозволити собі так ризикувати?

— Ні, — відповів йому Роббі. — Мабуть, не можемо. Авжеж, не можемо. Але, Везе, якщо ми подзвонимо в поліцію, нам не повірять. Сам розумієш.

— А ми покажемо їм «Кіндл»! Статтю покажемо! — Але Веслі й самому це здавалося непереконливим. — Добре, от що. Я розкажу Еллен. Хай вона мені не повірить, але затримати автобус на чверть години, може, й погодиться. Чи змінити маршрут, яким планує їхати той Еллісон.

Роббі трохи над цим подумав.

— Ага. Варто спробувати.

З портфеля Веслі витяг телефон. А Роббі знову взявся читати статтю, гортаючи сторінки кнопкою «Далі».

Пролунало два гудки… три… чотири.

Веслі вже готувався надиктувати повідомлення на автовідповідач, коли Еллен узяла трубку.

— Веслі, я не можу з тобою зараз розмовляти. Я думала, ти зрозумів…

— Еллен, послухай…

— …але якщо ти отримав моє повідомлення, то знаєш, що ми все-таки поговоримо. — На тлі він чув пронизливі, збуджені дівчачі голоси… серед них мала бути й Джозі… та дуже гучну музику.

— Так, я отримав твоє повідомлення, але нам треба поговорити з…

— Ні! — відрізала Еллен. — Не треба. Я не прийматиму від тебе дзвінків у ці вихідні, й не слухатиму повідомлень. — Її голос пом’якшився. — Сонце, кожне нове повідомлення тільки все ускладнюватиме. Для нас.

— Еллен, ти не розумі…

— Бувай, Весе. Я поговорю з тобою наступного тижня. Ти ж бажаєш нам удачі?

— Еллен, будь ласка!

— Будемо вважати, що це «так», — сказала вона. — І знаєш що? Здається, ти мені досі небайдужий. Хоч ти й дурник.

І з цими словами її голосу в трубці не стало.

***

Палець Веслі завис над кнопкою «Повторний набір», але він зусиллям волі змусив себе не натискати. Це б не допомогло. Еллен затялася, пішла на принцип «буде по-моєму або не буде ніяк». Божевілля, але це так.

— Вона зі мною розмовлятиме тільки за своїм розкладом. Але вона не розуміє, що після вечора неділі в неї не буде розкладу взагалі. Тобі доведеться зателефонувати до міс Квінн.

У його стані ім’я дівчини геть-чисто вивітрилося в нього з пам’яті.

— Джозі подумає, що я хочу її розіграти, — сказав Роббі. — Та й не дивно: будь-яка дівчина, почувши таку історію, тільки так би й подумала. — Він усе ще не відводив погляду від екрана «Кіндла». — А знаєш що? Та баба, яка спричинила аварію — тобто спричинить, — відбудеться переляком. Можу побитися об заклад на твою зарплатню за весь наступний семестр, що вона була п’яна, як останній бомжара.

Але Веслі наче й не чув.

— Скажи Джозі, що Еллен мусить відповісти на мій дзвінок. Хай перекаже їй, що не про наші стосунки мова. Скажи, хай передасть, що це термі…

— Так, — перебив Роббі. — Пригальмуй і послухай. Ти слухаєш?

Веслі кивнув, але що він насправді чув найвиразніше, то це шалений стукіт власного серця.

— Пункт перший. Джозі все одно вирішить, що я дурня клею. Пункт другий — вона може подумати, що ми дуркуємо вдвох. Пункт третій — я однаково сумніваюся, що вона піде до тренера Сілверман, враховуючи, що останнім часом та ходить як грозова хмара… а під час командних виїздів, Джозі каже, вона стає ще сердитішою. — Роббі зітхнув. — Ти повинен дещо зрозуміти про Джозі. Вона дуже мила, розумна, дико сексуальна, але й ляклива, мов та мишка. І якраз це мені в ній і подобається.

— Роббі, це, напевно, неабияк позитивно тебе характеризує, але вибачай — мені на це зараз насрати. Ти сказав мені, що це не зарадить. А що може зарадити, ти хоч приблизно уявляєш?

— А це вже пункт чотири. Якщо нам трохи поталанить, то взагалі нікому не доведеться про це розповідати. Воно й добре, бо ніхто не повірить.

— Розпрозор.

— Га?

— Поясни мені, що ти надумав.

— По-перше, нам треба скористатися наступним твоїм завантаженням «Еха».

Роббі ввів у поле дату «25 листопада 2009». Померла інша дівчина, чирлідерка, котра страхітливо обгоріла під час вибуху, і кількість жертв відповідно зросла до одинадцяти. І хоча в газеті про це прямо не говорили, до кінця тижня слід було очікувати, що будуть інші смерті.

Цю статтю Роббі прочитав по діагоналі. Він шукав замітку в рамочці, яка знайшлася на нижній половині першої сторінки:

КЕНДАС РАЙМЕР ОБВИНУВАЧУЮТЬ

У ПОРУШЕННІ ПРАВИЛ ДОРОЖНЬОГО РУХУ,

ЩО ПРИЗВЕЛО ДО ЗАГИБЕЛІ ЛЮДЕЙ

Посеред замітки був сірий квадрат (Веслі здогадувався, що на тому місці мало бути її фото, ось тільки рожевий «Кіндл», схоже, не був здатний відтворювати газетні фотографії). Але це не мало значення, бо він нарешті зрозумів. Зупинити їм треба було не автобус, а жінку, яка в той автобус мала врізатися.

Четвертим пунктом була Кендас Раймер.

6. Кенді Раймер

О п’ятій годині сірого недільного вечора, коли «Сурикатки»