Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
Припаркований трохи криво (і перегороджуючи вихід, схожий на пожежний), перед забігайлівкою стояв брудний пом’ятий «форд експлорер» із двома наклейками на задньому бампері. «МОЯ ДИТИНА — ПОЧЕСНИЙ СТУДЕНТ У ДЕРЖАВНОМУ ВИПРАВНОМУ ЗАКЛАДІ» — написано було на одній. Інша була ще більш промовиста: «Я ГАЛЬМУЮ Й ЗУПИНЯЮСЬ ЗАРАДИ ДЖЕКА ДЕНІЕЛСА[143]».
— Може, нам варто зробити це прямо тут, — сказав Роббі. — Поки вона там нажирається до поросячого вереску й дивиться «Титанів».
Ідея була спокусливою, але Веслі похитав головою.
— Почекаємо. Вона мусить заїхати ще в одне місце. Гопсон, пам’ятаєш?
— Це за багато миль звідси.
— Так, — сказав Веслі. — Але нам треба ще вбити час, і ми його вб’ємо.
— Чому?
— Бо те, що ми задумали, називається «міняти майбутнє». Чи принаймні спробувати його поміняти. Ми не знаємо, чи це буде важко. А якщо якомога довше потягнути час, то наші шанси зростуть.
— Веслі, ця курка п’яна. Вона вже була п’яна, коли вилізла з тої першої ригайлівки у Сентрал-Сіті, а буде ще п’яніша, коли вийде он із тої халупи. Я не уявляю, як вона встигне поремонтувати машину і вчасно потрапити на рандеву з дівчатами за сорок миль звідси. І що як ми поламаємося, поки будемо вести її до місця останньої зупинки?
Про це Веслі якось не подумав. А тепер замислився.
— Моя інтуїція наказує почекати, але якщо в тебе є сильне відчуття, що ми мусимо зробити це зараз, то зробимо.
Роббі випростав спину, сів рівно.
— Пізно. Он вона, міс Америка.
З «Поламаного вітряка» Кенді Раймер вийшла так, наче долала слалом. Впустила на землю сумочку, нахилилася, щоб її підняти, мало не беркицьнулась, вилаялася, підняла, розсміялась і рушила далі туди, де був припаркований її «Експлорер», дорогою копирсаючись у пошуках ключів. Брезкле обличчя ще не до кінця приховувало сліди колишньої краси. Волосся, біляве по всій довжині й чорне біля коренів, ріденькими завитушками звисало на щоки. Живіт випинався з джинсів на еластичному поясі, з-під краю туніки, на вигляд купленої в «Кеймарті».
Вона залізла до свого у гівно розбитого позашляховика, врубила двигун (судячи зі звуку, він відчайдушно потребував регулювання) і рушила вперед, в’їхавши таким чином у двері пожежного виходу з забігайлівки. Пролунав хрускіт. Потім загорілися фари заднього ходу, й вона здала назад так швидко, що Веслі на мить замлоїло в шлунку від переляку: він подумав, що вона вріжеться в його «малібу», понівечить його й залишить їх без машини, а сама поїде на свою зустріч у Самаррі. Але вона вчасно спинилась і виїхала на шосе, навіть не пригальмувавши, щоб подивитися, чи нема на ньому машин. А за мить Веслі вже їхав за нею на схід, до Гопсона. І того перехрестя, де за чотири години з’явиться автобус «Сурикаток».
Попри жахіття, яке вона мала невдовзі скоїти, Веслі всупереч власній волі трохи жалів її і здогадувався, що й Роббі теж. Історія в статті про неї, яку вони прочитали в «Еху», була до болю знайома і до болю мерзотна.
Кендас (Кенді) Раймер, сорок один рік, розлучена. Троє дітей, що нині перебувають під опікою батька. Протягом останніх дванадцяти років життя регулярно потрапляла в спеціальні заклади, де лікувалася від алкоголізму, раз на три роки. За словами знайомої (друзів вона, схоже, не має), жінка пробувала долучитися до «Анонімних алкоголіків», та вирішила, що це не для неї. Мовляв, там забагато святенництва. Її шість разів заарештовували за водіння в нетверезому стані. Останні два рази після таких випадків у неї забирали права, але потім відновлювали — нещодавно це було зроблено за спеціальним поданням. Їй потрібні права, щоб діставатися на роботу на фабриці добрив у Бейнбриджі, заявила вона судді Воленбі. Ось тільки приховавши, що півроку тому цю роботу втратила… а перевіряти ніхто не став. Кенді Раймер була алкобомбою, що чекала слушної нагоди вибухнути, і до вибуху лишалося зовсім мало часу.
Адресу її будинку в Монтґомері автор статті не згадував, але в цьому не було потреби. У блискучому, як на газету «Ехо», журналістському розслідуванні (принаймні таким воно здалося Веслі) автор простежив шлях останнього алкомарафону Кенді: від «Золотого горщика» в Сентрал-Сіті до «Поламаного млина» в Еддівілі та бару «Бенті» в Гопсоні. Там бармен спробував забрати в неї ключі. Безуспішно. Кенді показала йому середній палець і пішла, викрикуючи через плече: «Я в цьому болоті більше грошей не залишатиму!» То було о сьомій вечора. Журналіст висловив припущення, що Кенді кудись заїжджала, щоб перекемарити (можливо, на трасі 124), перед тим як зрізати шлях до траси 80. А трохи далі по 80-й вона зробить останню зупинку. Полум’яну.
Відтоді як Роббі підкинув йому цю думку, Веслі все боявся, що його вірний «шевроле» заглухне й стане на узбіччі двосмугової асфальтової дороги жертвою чи то здохлого акумулятора, чи то Законів парадоксу. Задні фари Кенді Раймер зникнуть із поля зору, й наступні кілька годин вони з Роббі проведуть, марно комусь надзвонюючи (за умови, звісно, що їхні телефони взагалі ловитимуть сигнал у цій середньо-південній закутині) і кленучи себе за те, що не вивели з ладу її авто ще в Еддівілі, коли була нагода.
Але «малібу» котив, як завжди, без жодних зусиль, не гуркотів і не чхав. Веслі тримався за чверть милі позаду «експлорера» Кенді.
— Гля, її кидає з боку в бік, — сказав Роббі. — Може, в кювет звалиться ще до того, як до наступного бару доїде. Нам же легше, не доведеться їй шини різати.
— Якщо вірити «Еху», цього не буде.
— Ага, але ж ми знаємо, що майбутнє не остаточне, правда ж? Може, це ще один Ур абощо.
Веслі був певен, що меню «Ур: локальний» працювало не так, але тримав рота на замку. У будь-якому разі було вже запізно.
Кенді Раймер дісталася до «Бенті», не з’їхавши в кювет і не врізавшись у транспорт на зустрічній смузі, хоча легко могла зробити й
