Крок за горизонт - Анна Ліє Кейн

Нарешті з-за дерев вигулькнули хатинки. Це було маленьке село. Будиночки були розкидані далеко один від одного, обгороджені зовсім низькими тинами, такі навіть курка без розбігу перестрибне.

- На багатті нас спалювати не будуть? - про всяк випадок уточнив Майкл.

- Не повинні, - задумливо прикинула я, дивлячись на колодязь, що розташувався в найближчому дворі. Дуже хотілося пити. - Я у містах Веліанори не була. Адже я в тілі королеви прокидалася, весь час у палаці сиділа.

- Треба якийсь посібник для потраплянців скласти, - пробурчав Майкл, і все ж рушив уперед. Жага мучила не тільки мене.

У той момент, коли друг уже зібрався перекинути ногу через тин, з акуратного одноповерхового будиночка вийшла жінка. Вона майже відразу помітила нас і здивовано завмерла.

- Вітаю! – я привітно махнула рукою: – Допоможіть, будь ласка, мандрівникам.

- Чому не допомогти, якщо люди добрі, - насторожено озвалася жінка. Вона повільно поставила таз із білизною на землю, а сама неквапливо рушила до нас. – Чим допомогти вам?

Ми попросили води. Для початку. Ніколи не пила воду прямо з колодязя, але зараз вона здалася мені набагато смачнішою за будь-яку магазинну, хоч скільки ступенів очищення та корисних елементів не значилося б на етикетці.

- А де ж одяг ваш? - запитувала жінка, оглядаючи нас з голови до ніг. Майкл задумливо глянув на мене, закривши собі рот чашкою, а я видала перше, що спало на думку:

– Нас обікрали.

А яку версію я ще могла вигадати? Втекли з дурки? Так я навіть не дізналася в Інгемара, чи є тут подібні заклади, не до того було.

- Обікрали? – злякано округлила очі господиня.

- Ага, - підтакнув Майкл і скривився: - Щури.

- Щури? - перепитала жінка, і я мимоволі напружилася. Щось у її інтонації змінилося. Майкл дурнем не був. Він цю зміну теж помітив і знову запитливо глянув на мене. Довелося знизати плечима:

- Та хто цих розбійників знає? Ми змогли втекти та й добре. Чи не підкажете у якій стороні столиця?

Жінка оглядала нас вже зовсім іншим поглядом, ніби прицінювалася, і це нервувало. Але все ж вона обернулася до лісу, звідки ми прийшли і вказала рукою:

- У той бік.

Я навіть засмутилася, що сама обрала невірний напрямок, але наступні слова жінки змусили мене зчепити зуби міцніше:

- Але до столиці півтора тижня на возі добиратись. Пішки місяць будете йти. І для цього бажано хоч взуття мати, бо ти, люба, вже ноги в кров збила. Ідемо до хати, знайду тобі щось зі старого. Звичайно, ти худа як тростинка, не те, що я, але хоч не в нічній сорочці йти будеш.

Бажання відмовитися зчепилося у поєдинку із жахливим дискомфортом у ногах. Взуття та нормального одягу хотілося. Я невпевнено поглянула на Майкла. Той кивнув мені за спиною жінки, яка вже попрямувала до будинку, і створив маленький вихор над долонею, показуючи, ніби зможе нас захистити. А він швидко вчиться!

- Мене Бранка звуть, - представилася жінка, заводячи нас у кімнату. Я допитливо оглядала акуратний світлий інтер'єр.

Біля стіни стояв стіл та лавки, а в іншому кутку піч. Звична груба навіть змусила мене трохи розслабитись, такі я часто бачила на картинках та у фільмах. Тільки в кутку не висів іконостас, замість нього був якийсь вінок, свічка, що горіла, і невелика тарілочка з водою.

Майкл узяв перемовини на себе, доки я оглядалася. Жінка почала діставати з великої скрині речі, розповідаючи:

- Чоловік мій із сином пішли по гриби в ліс, скоро вже повернуться. Чоловік дроворуб, так що тобі, юначе, його одяг теж завеликий буде, але підпережешся і штани не втратиш по дорозі.

- Ми вам дуже вдячні, - запевняв Майкл. - Як тільки дістанемося додому, одразу надішлемо вам гроші. Чесне слово. Тільки підкажіть, як до столиці швидше доїхати?

- Потрібно спочатку до найближчого міста дістатися. А звідти вже обозом чи найняти когось.

- А до найближчого міста як? - не вгавав друг.

- Можете попросити когось із місцевих на возі відвезти. Завтра, знаю, поїде коваль наш. Можете з ним домовитись. А переночувати хтось пустить.

- Гарна думка, - кивнув Майкл, а ось я стрепенулась:

- А пішки дійти можна до міста?

- Можна, - на хвилину замислившись, промовила жінка. - Ось тільки йти годин п'ять доведеться, не менше.

Я глянула у вічі друга. Він задумливо дивився на мене. Навіть сама не могла зрозуміти, чому мені так сильно не хочеться залишатися в цьому селищі. Начебто нічого не віщувало біди. Жінка на нас кидатися не поспішала, та й нема за що. Гарна погода. Але чи зможемо ми дійти до міста? Ноги й так уже нили, особливо збиті об каміння ступні. Тим більше після вгамування спраги прийшов голод, і чи роздобудемо ми що-небудь у місті, питання складне.

- А можна якось листа надіслати? - знову запитала я. Знала, що Інгемар якось обмінюється посланнями з магами, які знаходяться далеко.

- Дивлячись куди, - жінка, нарешті, простягла мені одяг і вказала на меншу кімнатку: - Переодягайся. Я поки що дістану їжі трохи, а то ви, мабуть, голодні.

Майкл, не втримавшись, ковтнув. Бранка заливисто засміялася, і підштовхнула його у бік ще однієї кімнатки:

- І ти одягайся!

Швидше вбравшись у виданий одяг, ми знову опинилися разом. Господиня виставляла на стіл смачні пахощі. Мені здалося, що я не їла кілька років. Такої смачної картоплі з овочами я не куштувала жодного разу в житті. Поруч з апетитом уплітав обід Майкл.

- Мені до столиці треба вісточку відправити, на мене там дуже чекають, - повернулася я до теми розмови, коли голод розтиснув свої кістяні пальці. Бранка сиділа, поклавши підборіддя на зчеплені руки, і роздивлялася мене:

- Пташку можна послати, якщо адресу знаєте.

Я наважувалася кілька хвилин. Бранка спокійно чекала, а Майкл навіть перестав жувати. Все ж я повідомила:

- Мені треба передати листа до палацу.

- Звичайного птаха туди не пустять, - похитала головою жінка. - Зіб'ють на підльоті. З того часу, як правитель наш привів королеву, палац оточили додатковим захистом. Чому магічну звістку не надішлете?