Крок за горизонт - Анна Ліє Кейн

Повітря. Ніжна і волелюбна матерія, що звивалася, як вуж, і втікала крізь пальці. Мінлива, хибно покірна. Я прислухалася до себе і…

Розплющила очі, здивовано дивлячись на Майкла. Навіть листок поряд зі мною не ворухнувся. Усередині відчувалася порожнеча. Нічого не відгукнулося на мій поклик.

- Що трапилося? - насупився друг. Я невпевнено мотнула головою:

- Нічого. Зараз, постривай.

Гаразд, варто спробувати землю. Можливо, зможу визначити місцеперебування по ній. Земля неповоротка, стабільна, міцна матерія. З усіх сил зосередилася на енергетичному стрижні, але всередині замість нього ніби розвісили кришталеву павутину, вона дзвеніла, наповнюючи тишу, та й годі. Я не могла вчепитися ні за що, знайомої енергії просто не було.

Вогонь.

Вода.

Порожнеча. Тільки передзвін тонкого павутиння.

- Я нічого не можу, - пробурмотіла, підводячи на Майкла абсолютно розгублений погляд. - Це тіло Альви здатне було чаклувати, а я, здається, не маю магії…

- Чудово, - видихнув чоловік і озирнувся. Потім рішуче взяв мене за руку: - Так, давай спокійніше, Лів. Досить уже метатися від сліз до сміху. Так ми точно не виберемося. Слухай мій голос. Хоча ні, давай краще спробуй ще разок. Говори вголос, що треба робити.

Я закивала, як фігурка собачки, прикріплена до торпедо, а потім почала перераховувати порядок дій вголос, намагаючись вловити хоч відлуння магії. Адже Лоренс казав, що моя душа надто добре справлялася з контролем сил Альви. Невже дзеркальний горизонт вирішив залишити мене без сил? Може це така плата за переміщення? Як у випадку з Дейлом, тільки його позбавили краси, а мене магічних здібностей.

На останніх словах з горла вирвався схлип, і тієї миті навколо нас закрутився повітряний вихор. Майкл злякано відсахнувся і стихія вщухла.

- Вийшло? - ахнув чоловік, звернувши до мене повний захоплення погляд. Зрадіти я не встигла, бо зрозуміла, що…

- Це зробив ти, Майкл, не я, - відповіла, спантеличено дивлячись на друга. Він здивовано кліпнув:

– Тобто я? - підозріло примружився.

- Ти, - кивнула, абсолютно впевнена в тому, що мені віднайти в собі силу так і не вдалося. - Ти маг, Майкле. Іди сюди, спробуймо ще раз.

Вдруге стихія піддалася не так охоче, але все ж вітер знову підкорився. Більше жодна стихія не відгукнулася, але Майкл і так був у захваті, а ось усередині мене оселилася туга, а після неї прийшла ще більш лякаюча думка: “Тепер, без здібностей Альви, я не потрібна буду Інгемару”.

- Так, гаразд, - награвшись, друг обернувся до мене: - Я начебто зрозумів як ця штука працює. Що тепер робити?

- Володінню магією навчаються протягом кількох років, - я видавила слабку посмішку. - Ти тільки навчився її закликати. Але це вже успіх. Ось тільки вибиратися нам доведеться самотужки. В який бік підемо?

- Гей, Лів! - Майкл обернув мене до себе, взяв за плечі та легенько струснув: - Ну і чого в тебе такий вигляд, ніби ми вдруге вмирати збираємось? Ми тут ніби потрапили в інший світ. Удвох навіть не так страшно, чого ти засмутилася?

Довелося поділитися думками про своє безсилля. Вислухавши, друг скривився:

- Слухай, до історії з дзеркалом я вважав тебе дуже розумною дівчиною, а тепер все більше і більше сумніваюся, - Майкл схилив голову до плеча й уважно мене оглянув: - І що ти думаєш? Інгемар тебе побачить, зрозуміє, що ти не володієш магією й одразу вирішить, що ти йому не потрібна? Лів, ти перечитала дешевих романів, вистачить влаштовувати драму на порожньому місці! Ти хоч знайди причину нормальну, а не в стилі "у мене вухо неправильної форми". Придумай, що в нього… хммм… алергія на золотооких, наприклад. Або в нього фетиш був на те, що ти з іншого виміру. Бо ніякої фантазії. Йому здібності Альви не для кохання потрібні були, а для відновлення цього... ядра, ось! Так що зроби простіше обличчя і йдемо шукати у кого тут можна дорогу запитати. До речі, а у цих лісах ведмеді водяться? Ти не знаєш? А то я підозрюю, що в мене алергія на ведмежу шерсть та ікла.

Після цього Майкл рішуче схопив мене за руку, навмання обрав напрямок і потягнув мене за собою. А мені довелося з важким зітханням визнати, що він має рацію, і швидше перебирати ногами, інакше я ризикувала спіткнутися і отримати собі не тільки вухо, а й ніс неправильної форми.

Через пів години ми натрапили на наїжджену дорогу.

- Це добрий знак, - зауважив Майкл, упираючи руки в боки та крутячи головою на всі боки.

- І в який бік підемо?

- Думаю, ми в будь-якому разі кудись вийдемо. Раніше або пізніше. Адже не може з одного боку дороги бути місто, а з іншого глухий кут? Тут є сліди від коліс, значить, вони явно кудись їздять. А чому тут на килимах-літаках не переміщуються?

- Я взагалі мріяла, щоб вони тут на пегасах літали, - згідно кивнула, намагаючись розгледіти хоч якийсь натяк на поселення вдалині.

– А краще на драконах! Я навіть кілька команд для цих ящерів знаю. У серіалі підглянув.

Я тільки глузливо пирхнула, глянувши на друга. Так, без нього я, мабуть, усе ще сиділа б у лісі та жаліла себе. Вибравши напрямок, махнула другові рукою:

- Ідемо сюди. А я тобі дорогою коротку історію світу розповім.

- Ходімо, - легко погодився Майкл.