Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Потім поринув у сон, і останній день їхніх мандрів застав гобітів пліч-о-пліч на землі. Напередодні західний вітер ущух, а тепер дув дедалі сильніший вітер із Півночі, й світло невидимого Сонця поволі сочилося крізь морок туди, де лежали гобіти.

— Ну ж бо! Гайда, це останній ривок! — сказав Сем, силуючись підвестися.

Він схилився над Фродо, обережно будячи його. Фродо застогнав, але, доклавши неймовірних зусиль, таки зіп’явся на ноги. Потім важко звів погляд на темні схили Судної Гори, що височіла перед ним, знов упав навколішки, а тоді поповз уперед, спираючись на руки.

Сем дивився на нього, і серце його обливалося кров’ю, та на сухі й пекучі очі не навернулось ані сльозинки.

— Я сказав, що понесу його, навіть якщо зламаю спину, — буркнув Сем, — і таки понесу! Агов, пане Фродо! — гукнув. — Я не можу нести за тебе твій тягар, але можу нести і тебе, і його разом. Отож, вилазь! Ну-бо, пане Фродо, милий! Сем тебе покатає. Просто скажи йому, куди йти, — і він піде.

Фродо ледве видерся другові на спину, його руки мляво оповили Семову шию, ноги обхопили його тулуб попід пахвами. Тоді Сем підвівся і з подивом відчув, що його тягар — легкий. Він боявся, що йому не стане снаги підняти самого пана, а ще ж доведеться розділити з ним жахливу й обтяжливу ваготу триклятого Персня. Та все було інакше. Чи тому, що Фродо геть виснажили тривалі страждання, ножове поранення, отруйний укус і біль, страх, бездомні блукання, чи тому, що Семові дано було відчути останній приплив сил, він підняв Фродо так само легко, як закинув би «на барана» яке-небудь гобітеня під час веселощів десь на моріжках чи на лугах Ширу. І Сем, глибоко вдихнувши, рушив до мети.

Гобіти дісталися до підніжжя Гори з північного чи то пак із північно-західного боку, де її довгі сірі схили були горбисті, проте не стрімкі. Фродо не озивався, і Сем щодуху дряпався вгору, керуючись єдиним поривом: видертися якомога вище, доки його покинуть сили, а воля зламається. Він натужно йшов, усе вгору й угору, петляючи туди й сюди, щоби зменшити кут підйому, часто оступаючись і, врешті, повзучи, мов равлик, із важким тягарем на спині. Коли гобітова воля уже не годна була підганяти його вперед, а кінцівки перестали слухатися, Сем зупинився і лагідно поклав свого господаря на землю.

Фродо розплющив очі й перевів подих. Тут, угорі, дихати було легше, бо випари клубочились і розліталися навсібіч далеко внизу.

— Дякую, Семе, — сказав він хрипким шепотом. — Чи далеко ще йти?

— Не знаю, — відказав Сем, — адже я не знаю, куди ми йдемо.

Він озирнувся, потому глянув угору і дуже здивувався, побачивши, як далеко вони просунулися за час останнього переходу. Зловісна Гора, що стояла самотою, здавалася вищою, ніж була насправді. Сем побачив, що вона вища навіть за вершинні хребти Ефель-Дуату, які вони з Фродо здолали. Безладні та нерівні виступи здіймались од її чималої основи десь на дві тисячі ліктів над рівниною, а понад ними приблизно ще на половину цієї висоти здиблювався гінкий головний конус, схожий на сушильну піч чи на комин і увінчаний зубчастим кратером. Але Сем піднявся вже далі, ніж до середини основи Гори, й рівнина Ґорґороту тьмяніла ген унизу, оповита димом і мороком. Поглянувши вгору, гобіт закричав би, якби не пересохлий рот: серед шпилястих горбів і схилів понад ним було виразно видно стежку чи то дорогу. Вона піднімалася на вершину, наче пояс, зміїлася, виринаючи зі заходу, по Горі, а тоді огинала її, зникаючи з очей, і досягала підніжжя конуса зі східного боку.

Сем не бачив, де саме дорога проходить безпосередньо над ним, себто найнижче, бо з того місця, де він стояв, здіймався стрімкий укіс, але здогадався, що, коли йому стане снаги видертися хоч трохи вище, вони потраплять на той шлях. Й у гобіта знову зажевріла надія: вони ще можуть здолати цю Гору!

— Авжеж, цю стежку проклали навмисно! — сказав Сем сам до себе. — Якби її тут не було, мені, врешті, довелося б визнати свою поразку.

Та стежку на Горі було прокладено не навмисно для Сема. Він не відав того, проте дивився зараз на Сауронову дорогу від Барад-дŷра до Саммат-Наура, Вогненних Палат. Вона стелилася від велетенської західної брами Темної Вежі широким залізним мостом над глибокою прірвою, а потім, спустившись на рівнину, не одну версту бігла між двома задимленими безоднями, доки діставалася до довгого висхідного насипу, що тягнувся до східного боку Гори. Звідти, завертаючи й оповиваючи всю її чималу окружність із півдня на північ, дорога, врешті, здіймалася ген високо на сам конус — утім ще доволі далеко від вершини, що випускала смердючий дим, — аж до темного входу, який зяяв осторонь на сході й дивився просто на Вікно Ока в огорнутій мороком Сауроновій фортеці. Ту дорогу часто руйнували чи захаращували виверження внутрішнього вогню Гори, та завдяки праці незчисленних орків її завжди відновлювали.

Сем глибоко вдихнув. Стежка — ось вона, проте, як йому дістатися до неї, здолавши цей укіс, він не знав. Спершу треба полегшити біль у спині. Сем на хвилинку приліг поряд із Фродо. Ніхто з них не проронив і слова. Довкола поволі світлішало. Раптом Сема охопило незбагненне прагнення негайно почати діяти. Так, ніби його хтось закликав: «Ну ж бо, вперед, інакше буде надто пізно!» Тож він зібрався на силі й підвівся. Фродо, здавалося, почув той самий поклик. І він із натугою встав навколішки.

— Я повзтиму, Семе, — ледве видихнув.

Отак, п’ядь за п’яддю, вони дряпалися догори, наче якісь дрібні сірі комахи. Діставшись до стежки, вони з’ясували, що вона широка та вимощена потрісканими кругляками й ущільненим попелом. Фродо вибрався на неї й, ніби з чийогось примусу, повільно повернув обличчя на Схід. Оддалік нависав Сауронів морок, але — чи то його розірвав порив вітру зі світу, чи сколихнув жахливий внутрішній неспокій — хмари покрову раптом закружляли й на мить розступились, і тоді Фродо побачив високі й чорні, чорніші та грізніші за величезні тіні, серед яких вони стояли, неприступні шпилі й залізну корону горішньої вежі Барад-дŷра. Вона відкрилася тільки на мить, але так, мовби з якогось страхітливого, незмірно високого вікна зненацька вдарило червоне полум’я, спрямоване