Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
— Вода, вода! — пробурмотів Сем.
Він обмежував себе в питті, і язик у його пересохлому роті здавався товстим та розпухлим: хоч яким він був обачним, у них залишилося зовсім мало води — лише півфляги, — а йти, мабуть, доведеться ще не один день. Якби гобіти не наважилися рушити орківською дорогою, то вже давно б усе випили. Бо через великі проміжки вздовж того шляху було збудовано цистерни, звідки мали пити вояки, змушені поспіхом долати ці безводні околиці. В одній із таких цистерн Сем знайшов трохи води, затхлої та забрудненої орками, проте придатної для пиття в їхньому безвихідному становищі. Це було день тому. Поповнити флягу ще раз надії не було.
І от, зморений клопотами, Сем задрімав, облишивши всі турботи про завтра на завтра, — більшого він зробити не міг. Сон і неспання злились у єдину тривогу. Він бачив вогні, які нагадували зажерливі очі темних скрадливих потвор, чув моторошні крики тортурованих істот і зривався на ноги, щоби застати світ усуціль темним, побачити довкола тільки порожню чорноту. Єдиний раз, стоячи та дико роззираючись навсібіч, гобіт уже начебто навсправжки помітив тьмяні вогники очей, але вони враз, блимнувши, зникли.
Ненависна ніч минала повільно і неохоче. За нею прийшло сутінкове світло: що ближче було до Гори, то темнішим ставало повітря, а від Темної Вежі розповзалась імла Тіні, в яку загортався Саурон. Фродо нерухомо лежав горілиць. Сем став біля нього — йому зовсім не хотілось озиватися, та він знав, що тепер усе залежить від нього: він повинен змусити волю свого пана запрацювати, щоби той здолав іще один шмат дороги. Тож невдовзі Сем нахилився, погладив чоло Фродо і сказав йому на вухо:
— Прокидайся, пане! Нам знову час вирушати!
Ніби почувши тривожний дзвін, Фродо вмить підхопився, став, подивився на південь і, коли угледів Гору та пустелю, знов обм’якнув.
— Я не впораюся, Семе, — пробелькотів. — Його так важко нести, так важко...
Ще й не розтуливши рота, Сем знав, що ці його слова радше зашкодять, аніж допоможуть, одначе шкодував свого пана і тому не міг мовчати.
— Тоді дозволь мені понести його трохи замість тебе, пане, — сказав він. — Ти ж знаєш: я нестиму його, та ще й із радістю, доки матиму на те силу.
Та в очах у Фродо спалахнуло лихе полум’я.
— Не підходь! Не торкайся до мене! — скрикнув він. — Перстень мій, мій, кажу. Геть!
Його рука потяглася до руків’я меча. Та враз голос швидко змінився.
— Ні, ні, Семе, — сумовито додав Фродо. — Ти ж повинен мене розуміти. Це — мій тягар, і ніхто не може нести його замість мене. Тепер уже надто пізно, любий Семе. Тут ти вже мені не допоможеш. Я от-от скорюся його владі. Я не зміг би його віддати, а якби ти спробував забрати його, я б позбувся розуму.
Сем кивнув.
— Розумію, — відказав. — Але я оце подумав, пане Фродо, і, знаєш, у нас є те, без чого ми можемо обійтися... Чому би нам не полегшити свою ношу, га? Ми йдемо правильним шляхом, прямісінько туди, — і він показав на Гору, — тож навіщо нам тягнути те, в потрібності чого ми не впевнені?
Фродо ще раз глянув у бік Гори.
— Так, — погодився, — на тому шляху нам справді мало що знадобиться. А наприкінці його — і зовсім нічого.
Підібравши орківського щита, він пожбурив його геть, а за ним і шолом. Потім зняв сірий плащ, відчепив важенний пояс і впустив його на землю разом із мечем у піхвах. Порвав на рам’я чорного плаща і розкидав клапті.
— Отепер я не орк! — скрикнув Фродо. — І вже не матиму зброї, ні брудної, ні гарної. Нехай ловлять мене, якщо хочуть!
Сем зробив те саме, відкинувши орківське спорядження та повиймавши всі речі зі своєї торбини. Вони були дуже близькі йому — бодай через те, що він доніс їх так далеко і з такими труднощами. Найважче було розлучатися з куховарським начинням. Від самої думки про те, що його доведеться покинути, в Сема з очей полилися сльози.
— Пригадуєш ті шматки кролятини, пане Фродо? — запитав він. — І нашу схованку під теплою кручею в країні Капітана Фарамира того дня, коли я побачив оліфанта?
— Ні, Семе, боюся, що ні, — відказав Фродо. — Тобто я знаю, що все це було, та вже не уявляю собі цього. Ні смаку їжі, ні дотику води, ні шуму вітру, не пам’ятаю ні дерев, ані трави, ні квітів — у мені не залишилось навіть спомину про місяць і зорі. Я нагий серед темряви, Семе, й між мною та колом вогню немає жодної перепони. Я вже бачу його навіть розплющеними очима, а все інше просто згасло...
Сем підійшов до нього і поцілував другові руки.
— Тоді що швидше ми його позбудемося, то швидше... відпочинемо, — сказав, затинаючись і не знайшовши більш вдалого слова. — Балачкою тут не зарадиш, — пробурчав собі під ніс, збираючи всі речі, які вони вирішили покинути.
Він не хотів, аби їхній крам просто так валявся в пустелі, щоби його могли бачити чужі очі.
— Виродок, здається, підібрав ту орківську сорочку, тож не треба йому давати до рук іще й меча. Він і голіруч може накоїти біди. А вже казанків моїх він точно не мацатиме!
Тож Сем відніс усі речі до однієї з широких тріщин, які зранили цю землю, і вкинув їх туди. Брязкіт його улюблених казанків, що покотились униз, у пітьму, лунав для його серця як смертельний подзвін.
Потім гобіт повернувся, відтяв невеликий шматок від ельфійської мотузки — на пояс для Фродо — і обв’язав його тісно поверх сірого плаща. Решту скрутив і поклав назад до торбини. Крім мотузки, Сем залишив там тільки рештки дорожнього харчу та флягу з водою, а при боці в
