Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець
Варта й собі озирнулася: дівчина, яку кликав Амброз, звернула з сусідньої алеї й на мить застигла в нерішучості, але потім змінила напрямок і вирушила до них.
— Слава вищим, що ми тебе зустріли! — Амброз кинувся назустріч.
Варта зустрілася поглядами з Даною і заціпеніла. То була світла алхімея, з якою вона зіткнулася на другий день свого перебування в Празі.
***
— Де суддя угорський? — спитав Алан у лоб, коли приїхав зі своїми друзями-алхіміками.
— Тут його немає, — відказав Алебарда. — Ви повинні взяти на себе північний бік палацу. Маємо менше години затишшя.
— Ти наче повідомив, що угорець організував це.
— Так. Але ми не знаємо, де він.
Глава світлих зміряв темного алхіміка поглядом.
— Гаразд. Тоді де ваш керівник?
— Я замість нього, — Алебарда наблизився до Алана і відповів на його погляд неприхованою неприязню, яка охоплювала його щоразу, коли цей — надто сильний світлячий — стояв навпроти.
— Може, ви б угамувалися? — Наґіната вклинилася між ними, блискаючи очима. Вона непомітно стиснула Алеву долоню, і це заспокоїло його. — Шановний світлий, якщо вже всі ви підірвалися з ліжок, то ставайте до роботи. Потім поспілкуєтеся.
Алан перевів погляд на Златана, котрий неподалік говорив по телефону, й рішуче попрямував до нього. Суддя відмахнувся — вочевидь, новини, через які йому телефонували, були важливішими. Тому світлий глава неохоче повернувся до Алебарди.
— Річ у тім, що я помилково потрактував вашу інформацію. Скоро сюди приїде мій родич, котрий має велике бажання поговорити з угорським суддею. Якщо він не знайде його тут, то проблеми будуть уже у нас.
— Твій родич не в змозі зачекати? Допоміг би — зайвих рук не маємо.
— Мій родич не в змозі зачекати. Зате в змозі знищити тут усе й без угорських вар'ятів, якщо його роздратувати. Велика сила несе непоправний вплив на характер — ви, панове темні, мали би про це знати краще від мене, — похмуро відказав Алан, витягаючи крейду з довгастих нашивок на блейзері. — Північний бік наш.
***
— Дано, з мене плата. Допоможи їй, — Амброз стиснув плечі алхімеї. — Часу в нас нема.
Дівчина вирвалася й мигцем зиркнула на Варту. Чаклунка розуміла, що її впізнали: гнівний погляд, спалах аури, стиснуті губи.
Вона інстинктивно напружилась і хотіла вже сказати Амброзові, щоб не марнував часу, коли алхімея присіла поруч і вимогливо спитала:
— То що з тобою? У мене теж часу нема: Алан оголосив терміновий збір біля Чернінського...
— Нога. Права, — Варта спідлоба подивилася на алхімею. Та вже блукала пальцями довкола пораненого коліна й змушувала ногу згинатися й скручуватися, пробуджуючи спалахи та ниття.
— Зв'язки мовби хтось силоміць розривав, — Дана видихнула і дістала крейду з уже знайомого Варті кулона. — Тобі треба бігати сьогодні, так, пітьмава?
— Так.
— От чорт. Оце завдання. Смію завважити: краще би ти вмерла від Сакре Кьор. Ти й та відьма, у серці якої не живе ні краплі любові, бо закляття від неї відбилося, як від щитів судді.
— Дано, — Варта зціпила зуби. — Відьма не хотіла нікому смерті. І я теж.
— Чи не забагато честі для тебе, пітьмава: хотіти чи не хотіти комусь смерті? — руки алхімеї рухалися, вона вже креслила щось. — З чого це взагалі пітьмаві вирішують, кому жити? Бо в Грі перемогли?
— Ви не кращі, Дано, — видихнула Варта, пригадуючи незліченну кількість сутичок зі світлими, що супроводжували її все життя.
— Не хочу слухати ніяких виправдань... — вона кашлянула й продовжила холодним діловим тоном: — Слухай, у тебе дуже неприємний розрив. Я зроблю підтримку й зафіксую все так, що ти зможеш рухатися, як звично. До ранку, не довше. Потім коліно не витримає. Готуйся до болісних постефектів. Ти мене ще довго проклинатимеш, але, смію зауважити, ніхто в цьому місті не виконає цього закляття краще!
Варта кивнула. Біль, який прийде згодом, не лякав її, поки на волосинці висіли Златанове життя й чаклунські вибори. Схема заклинання розросталася розчерками Дани. На все знадобилася тільки одна безцінна хвилина.
***
Варта побачила Златана, щойно вони з Амброзом звернули з вузької вулиці, що вела вниз, до палацу. Сила нуртувала всередині, дорогою сюди зачерпнута так щедро, що кілька хвилин тремтіння в усьому тілі не влягалось. Але тепер павутина обвивала руки й не ризикувала розчинитися в найпотрібніший момент, як було під час минулої зустрічі з тіньовими. Чаклунка пробігла останні кількадесят метрів і, проігнорувавши вітання Наґінати, підлетіла одразу до мага.
— Маю до вас розмову, пане суддя! — випалила вона, хапаючи його за руки. — Термінову!
Дівчина потягла його вбік під допитливими поглядами присутніх, які добре помітили її поспіх і тривогу.
— Варто, де Дворжак? — одразу ж спитав Златан.
— Мертвий. Слухай... Слухай, тобі треба поїхати. Сховатися. Просто зараз. Чуєш? Негайно.
— Чую. Але не зовсім розумію.
— Кровопивці вирішили вбити тих, хто вбив їхніх родичів. Не просто забрати в полон. Вони розірвали Дворжака в мене на очах. Ні я, ні Берток не змогли нічого зробити.
— Ти з Бертоком була?
— Довга історія... Він утік. І тобі треба тікати. Кровопивці рухаються дуже швидко. Я не знаю, скільки ще смертників у їхньому списку. Златане, я цілком серйозно. Забий на все. Берток не зміг їх пересилити, а ти знаєш, як він уміє пресувати. Хоча, може, він і не намагався, але...
— Варто...
Чех схопив її за плечі, і вона зрозуміла, що знову тремтить так, що зуб на зуб не потрапляє. Маг ще не сказав ні слова, а дівчина вже знала відповідь.
— Варто. Я — єдиний суддя, крім Бертока, який не в тому клятому палаці. Я не можу піти звідси. Не зараз.
— Ти — мій напарник, Златане, — знавісніло відказала дівчина. — Ти мені живим потрібен! Не суду чи правлінню, не празькій тусівці... Залиш ситуацію на Амброза — він поки що «Вартовий» тут, на Алана з Віславом — вони дадуть собі раду.
— Але угорці...
— Угорці блефують. Їхнє завдання — нав'язати суду свої умови або протримати суддів увесь день виборів у палаці, щоб не допустити голосування... Златане! — відштовхуючи відчай, Варта зазирнула в очі друга й повторила твердо: — Зараз, або нам кінець.
Маг підвів погляд над її головою, виглядаючи щось попереду, і прошепотів:
— Нам