Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Я почув, як відчинилися й зачинилися в мене за спиною зовнішні двері, але Емброуз, геть не звернувши на це уваги, обійшов стіл і притулився до переднього боку столу.
— Твої батьки знали, що ти особливий, тож заощаджували кілька років, а тоді купили тобі пару черевиків і пошили сорочку зі свинячої ковдри. — Він витягнув руку й потер, затиснувши між пальцями, тканину мого нового одягу.
— Ти йшов не один місяць, сотні миль трусився на задках возів, запряжених мулами. Але врешті-решт… — Він енергійно розвів руками. — Хвала Тейлу і всім його янголам! Ось і ти! Ясноокий і сповнений мрій!
Я почув сміх, повернувся й побачив, що під час його тиради зайшли двоє чоловіків і молода жінка.
— Тіло Господнє, Емброузе. Чого це ти завівся?
— Кляті першаки, — буркнув Емброуз, повернувшись на своє місце за столом. — Заходять сюди, одягнуті, як купи ганчір’я, і поводяться так, ніби вони тут господарі.
Троє новоприбулих підійшли до дверей з табличкою «СХОВИЩЕ». Коли вони оглянули мене з голови до п’ят, я ледве поборов у собі напад ніяковості.
— Ми сьогодні все-таки йдемо до «Еоліяна»?
Емброуз кивнув.
— Звісно. Після шостого дзвону.
— Хіба ти не подивишся, чи є вони у книзі? — запитав я, коли за ними зачинилися двері.
Емброуз повернувся до мене з яскравою, холодною і аж ніяк не дружньою усмішкою.
— Послухай, я тобі дам одну маленьку безкоштовну пораду. Вдома ти був особливим. Тут ти лише черговий малий нахаба. Тож звертайся до мене «ре’лар», вертай до свого ліжка й дякуй тому поганському богові, якому молишся, що ми не у Вінтасі. Ми з батьком прип’яли б тебе ланцюгом до стовпа, як скаженого пса.
Він знизав плечима.
— Або ні. Залишайся тут. Влаштуй сцену. Заплач. А ще краще — замахнись на мене. — Він осміхнувся. — Я тебе віддухопелю, схоплю за вухо й викину. — Він узяв перо й повернувся до своєї писанини.
Я пішов.
Можливо, ви подумаєте, що після цієї зустрічі я занепав духом. Можливо, ви подумаєте, що я відчув себе зрадженим, бо мої дитячі мрії про Університет були жорстоко розбиті.
Аж ніяк. Ця пригода надала мені впевненості. Я почувався зовсім не у своїй стихії, поки Емброуз у своїй особливій манері не показав мені, що великої різниці між Університетом і тарбієнськими вулицями немає. Хоч де ви є, люди, по суті, скрізь однакові.
До того ж гнів може зігрівати вночі, а ображена гордість може спонукати до дивовижних звершень.
Розділ тридцять восьмий
Симпатія в Основі
Основа була найстарішою будівлею в Університеті. Багато століть вона повільно розросталася в усіх напрямках, розповзаючись і поглинаючи менші будівлі та подвір’я. Вона скидалася на зухвалий архітектурний лишайник, який намагався зайняти якомога більшу площу.
Не загубитися в цьому місці було важко. У коридорах були якісь дивні повороти, несподівані глухі кути або ж вони довго тягнулися, петляючи та в’ючись навсібіч. Перехід з одного приміщення до іншого цілком міг зайняти двадцять хвилин, навіть якщо розділяло їх усього п’ятдесят футів. Досвідченіші студенти, звісно, знали коротші шляхи — через які майстерні та лекційні зали пройти, щоб дістатися туди, куди треба.
Щонайменше одне подвір’я було повністю ізольоване, і дістатися туди можна було, лише пролізши у вікно. Ходили чутки про приміщення, які замурували зовсім, деякі — зі студентами всередині. За чутками, їхні привиди ночами ходили коридорами, оплакуючи свою доленьку та скаржачись на їжу в Їдальні.
Моє перше заняття проводилося в Основі. На щастя, товариші по кімнаті попередили мене, що в Основі важко зорієнтуватися, тож я, хоч і загубився, все ж таки прийшов завчасно.
Знайшовши нарешті залу, в якій мало відбутися моє перше заняття, я з подивом виявив, що вона схожа на невеличкий театр. Сидіння здіймалися напівкруглими ярусами довкола невеличкої сцени на помості. У подібних закладах виступала моя трупа у відносно великих містах. Мені стало легше від цієї думки, коли я знайшов собі місце ззаду.
Дивлячись, як інші студенти мало-помалу заходять до зали, я аж кипів від захвату. Усі були старші за мене щонайменше на кілька років. Поки театр наповнювався збентеженими студентами, я пригадав перші тридцять симпатичних зв’язувань. Загалом нас було душ, мабуть, із п’ятдесят, і зала була заповнена приблизно на три чверті. Дехто мав при собі пера й папір, а також книжки в палітурках, які можна було підкладати під папір. У декого були воскові таблички. Я не приніс із собою нічого, але це мене не надто турбувало. Я завжди мав чудову пам’ять.
Майстер Гемм увійшов до зали, почимчикував до сцени та став за великим кам’яним робочим столом. Завдяки темній мантії майстра він справляв сильне враження, і всього за кілька секунд шепіт і вовтузня студентів у театрі затихли.
— Отже, ви хочете бути арканістами? — розпочав він. — Хочете такої магії, про яку чули в казочках на ніч. Слухали пісні про Таборліна Великого. Ревучі стіни вогню, чарівні персні, плащі-невидимки, мечі, що ніколи не тьмяніють, зілля для польотів. — Він гидливо захитав головою. — Ну, якщо ви шукаєте саме цього, можете йти просто зараз, оскільки цього ви тут не знайдете. Цього не існує.
Тут усередину зайшов студент, зрозумів, що спізнився, і хутенько сів на порожнє місце. Утім, Гемм його помітив.
— Привіт, радий, що ти вирішив прийти. Як тебе звати?
— Ґел, — збентежено сказав хлопчина. — Вибачте. У мене були певні труднощі…
— Ґеле, — урвав його Гемм. — Чому ти сюди прийшов?
Ґел на мить роззявив рота, а тоді здобувся на слова:
— Заради основ симпатії?
— Я не схвалюю запізнень на свої заняття. На завтра можеш підготувати доповідь про розробку симпатичного годинника, його відмінності від попередніх, менш стабільних годинників, у яких використовувався гармонічний рух, а також його вплив на пунктуальність.
Хлопчина закрутився на місці.
— Так, пане.
Гемма ця реакція, судячи з усього, задовольнила.
— Чудово. Отже, що таке симпатія?
Вбіг іще один хлопчина, який тримав книжку у твердій палітурці. Він був юний, тобто, судячи з вигляду, був щонайбільше на два роки старший за мене. Гемм зупинив його, перш ніж він устиг сісти.
— Привіт, — мовив він із надмірною ввічливістю. — А ти хто?
— Безіл, пане. — Хлопчина незграбно зупинився в проході. Я його впізнав. Підгледів його співбесіду під час вступу.
— Безіле, ти,
