Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало
Добу тому.
Другий кузен п'ятого чоловіка десятиюрідної тітки правителя світлих ельфів давно встиг пошкодувати, що відпустив свою дурну доньку шукати передбаченого долею нареченого. А як тут не відпустиш, якщо вона й так втекла, передбачений наречений має бути не ельфом, а в Дубравах нікого, крім ельфів, немає? От і мучився тато від туги по чаду, журився і переживав. Навіть пити почав. Добре так почав і одразу втягнувся.
І ось, одного дня, коли вчорашні вина ще не вивітрилися, а сьогоднішні не встигли заповнити скорботного ельфа по саму маківку, прямо перед ним з'явилося дві примарні сутності — висока дівчина і згорблена старенька. Обидві сутності були не ельфійськими, але й на обіцяних лікарем фіолетових білок вони не були схожі. Тому ввічливий ельф поцікавився метою візиту.
Стара бридко захихотіла. А дівчина гордо підвела голову і повідомила, що вони посланки долі. Долі, мовляв, набридло чекати, поки його повільна дочка сама знайде нареченого, і тому вони були послані, щоб допомогти і направити.
Загалом, нетверезий ельф навіть схаменутися не встиг, як уже стріляв з лука, а потім блукав по болотах у пошуках стріли. Довго блукав, вино закінчилося, а голова боліла. Ось він від туги, сівши на купину, і почав грати на губній гармошці. І тоді сталося обіцяне посланницями диво — з'явився наречений зі стрілою в голові. Він був зеленуватий і страшнуватий. І точно не ельф.
Бідний тато так зрадів, що схопив, що дають. І навіть не відразу помітив, що разом із нареченим захопив жабу, котра мирно нюхала лілію.
Ще добу тому.
Василина лаялася, тупала ногами і била посуд.
Краще б вона не чинила опір казковим канонам і вийшла заміж за Івана-дурня. Так ні, повелася на новомодну фентазю, повелася неканонно і підшукала нареченого краще. Хто ж знав, що цей наречений буде дурнішим за будь-якого дурня?
Хоча мама попереджала. Її серце чуяло.
От скажіть, хоча б одному Іванові-дурню прийде в голову бігати світами і шукати те, не знаючи що? Ні, вони, звісно, шукали. Але тільки якщо їх хтось примушував. А цей, Ясний Сокіл, кинувся на пошуки з власного почину.
Можна було плюнути на недотепу чоловіка і піти до якогось Івана, благо, їх у казкових царствах було безліч. Зупиняло, що чоловік був писаним красенем. А Василисі передбачили, що перша у неї народиться дочка невеликого розуму. Ось вона й сподівалася, що ця дочка успадкує батьківську красу.
І що б ви думали? Поперлася ця краса на якісь дикі землі, де йому й відстрілили все те, що давало надію на дочку. Ні, Баба Яга сказала, що ще відросте, чоловік у Василини був перевертнем, який вміє регенерувати будь-які органи. Але коли воно відросте, мудра бабця не знала.
— Помщусь! — вирішила Василина і не стала розбивати останню тарілочку. — І хто ж це в нас такий влучний? — спитала вона, пускаючи по тарілочці наливне яблучко. — Ах, ельфа, та сама, що судженого шукає. Прекрасна, як ранкова зоря, і влюблива, як кішка. Ну-ну…
Через три дні.
Прекрасна Аладріель стояла в місячному світлі біля ставка, котрий зарос ліліями, і виводила на скрипці сумну мелодію, оплакуючи своє загублене рідним батьком життя.
Поруч із нею сиділа жаба, обскубуючи квітку і щось бурмочучи.
А у воді, як напівзатоплений корч, лежав водяний. І йому було добре. Тому що пощастило із дружиною. Он як гарно грає. А що ще від дружини потрібне?
Водяному не потрібно було нічого. Його в цій ситуації все влаштовувало. Навіть дурні русалки з пропозиціями ікрометання нарешті відстали, як тільки дізналися, що він одружився. Старий він уже для ікрометання.
Загалом, одні плюси від весілля.
А те, що дружина сумує?
То хто ж її нещасну змушував шукати напророкованого не ельфа? А якщо шукала, значить був потрібен. Водяний думав саме так.
А десь у міжсвіті продовжили відбуватися дивні речі.
Спочатку з'явилася бриж і пішли кругами дрібні хвилі, у відповідь на небувалу подію в одному із світів. Але так воно було завжди. Будь-яка небувала подія для міжсвіту, що камінь кинутий у ставок. А що може бути небуваліше, ніж прекрасна ельфійка, що стала дружиною старого, схожого на корч водяного? Напевно, тільки той горезвісний рак, який рано чи пізно свисне на якійсь горі.
Брижі поступово затихли і зникли. А кола бігли собі, бігли й добігли до згустку енергії, котра на той момент обросла щупальцями, як гідра головами. Хвилі легенько хитнули згусток, а потім увібралися в нього і розчинилися, як молоко налите в каву. І як те молоко, поміняли колір згустку, зробивши його ще яскравішим і перетворивши жовто-червоний вогонь на біле розпечене залізо.
Згусток ворухнув щупальцями, ніби намагався зрозуміти, що з ним відбувається, а потім різко розширився на всі боки, ставши разів у сім більше, ніж був, і знову пожовтів.
І тепер він міг дотягтися відразу до трьох десятків світів, а два з них навіть притягнув один до одного і змішав, змусивши драконів здивовано вирячитися на динозаврів, що незрозуміло звідки взялися, а динозаврів розмірковувати про те, чи їстівні дивні ящірки, що з'явилися невідомо звідки.
Богам ні ті, ні інші молитися не вміли, точніше, динозаври не підозрювали, що можна молитися, а дракони не хотіли цього робити. Але боги все одно дізналися про цю подію. І згусток енергії нарешті помітили. Складно не помітити те, що, увібравши чергові хвилі, котрі з'явилися через небувалу подію — зустрічі динозаврів з драконами, стало ще більше, відростило нові щупальця і ніжно, як дитина іграшку, притиснуло до себе один з улюблених світів скандалістки і богині Лак'яни.
Власне, через Лак'яну боги дивним монстром зацікавилися. Ігнорувати Лак'яну неможливо, незважаючи на те, що вона лише слабенька богиня, яка тільки і вміє, що впливати на зростання огірків і подальшу вдалу засолку. Їй легше допомогти, ніж терпіти пафосні промови, що перемежаються істериками.
