Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото

І тут я згадала, куди ми їдемо.

— Діме, ми їдемо в Амадан?!

— Якщо ми сидимо в «Амаданській стрілі», то, швидше за все, їдемо в Амадан.

— Ти сказився! Там же інквізиція. У мене немає бажання провести у в’язниці решту своїх днів!

Вперше за весь цей час Дім Фут по-справжньому розсердився. Обличчя його почервоніло, як мундир кондуктора, сиві брови зійшлися над переніссям.

— Хіба в нас був вибір, Естареді?! Чи ви віддаєте перевагу товариству найманих убивць?! З Амадана є пряме повітряне сполучення з Південними колоніями.

— А гроші? Ти забув про готівку! На що ми будемо жити в колонії?!

— Не ставте дурних запитань, пані Естареді! — гаркнув Дім Фут, але відразу понизив голос, бо на верхній полиці заворочався Клюс, який давно задрімав. — Було б життя, а готівка вже як-небудь…

В Амадан «стріла» прибула пізно ввечері. Клюс спав безпробудним сном, згорнувшись калачиком на верхній полиці поруч із Емі, який витягнувся на всю довжину. Ліхтар освітлював цю мирну картину, а до вікна прилипла нічна темрява. Я мимоволі зіщулилася: зараз нам треба було покинути тепло вагона й вийти назустріч невідомості.

— Кінцева! — ревів десь голос кондуктора. У коридорі чулися квапливі кроки: останні пасажири поспішали до виходу.

Настав час виходити й нам. Я потягнулася через купе, щоб розбудити Діма Фута, але він відкрив очі, перш ніж моя рука торкнулася його плаща.

— Уже? — пошепки запитав він. — Приїхали?

Емі м’яко зістрибнув з полиці, вигнув спину й з насолодою потягнувся. Кіт як кіт, колір тільки непопулярний, але де сказано, що чорних котів із собою возити не можна. Либонь, обійдеться.

Дім взявся термосити Клюса, але брат сонно мугикав і не прокидався. Тоді Дім обережно взяв його на руки й поніс до виходу. Емі дріботів за ними слідом, я йшла позаду. Біля дверей вагона Дім забарився: спускатися із Клюсом крутими сходами йому було незручно. Однак чиїсь руки протяглися назустріч, і після секундного коливання Дім передав хлопчика Афарасу. Емі із захопленим криком хоробро стрибнув на плече янвайця, глибоко встромивши пазурі у светра.

— Брись! — у півголоса велів Афарас, однак Емі моторно перебрався на груди Клюса, де й згорнувся клубочком. Я не стримала посмішку, бо ж занадто комічною була фізіономія Афараса, коли він намагався надати собі лютого вигляду. На нелюдей подібні штучки не діють. Дім спустився сходами, насторожено оглянувся й тільки після цього дозволив мені зійти. Дім іноді поводиться страшенно нерозумно: на освітленому пероні ми виділялися, як вишні на блюдці — чудова мішень для професійного стрільця, і якщо навколишня темрява мовчала, то зовсім не через Дімові обережності.

— У тамбурі їздити зручніше? — не без єхидства поцікавилася я в Афараса.

У результаті спілкування з тобою, Ламасе, у мене зіпсувався характер. Раніше людські страхи я сприймала спокійно, а тепер від них лютішаю. Хоча ні, ти тут ні до чого. Це спрацьовує почуття цехової солідарності. Солідарність знедолених. Спілкуватися з нами боялися, бо ми — Діано Лу, а з тобою — бо ти маг. Знехтувана, хоча й необхідна професія. Жерці творять чудеса — їх на те сподобив Місяць, а ти твориш чудеса тільки з любові до чарівного… Точніше, творив. Тобі це подобалося, ніхто тебе не зобов’язував.

Афарас подивився на мене довгим поглядом. Якби в мені не текла кров Діано Лу, я б розчулилася: стільки суму було в його очах. Ще б пак: таке гарненьке дівчисько, а лигається з темними силами! Мабуть, він готовий був оплакати мою загублену душу. Чек у кишені, можна плакати! Які ж вони всі лицеміри, ці… з інших країн Об’єднаного Королівства. В Анеморі не дуже люблять магію, так хоч визнають, що немає Світла без Пітьми, а Пітьми без Світла, а ці… так жагуче хочуть бути чистенькими, що без кінця поринають у бруд по вуха.

Дім Фут неспокійно завертів головою в пошуках чергового. Два ряди начищених ґудзиків блищали на тлі стіни станційного поста метрах у п’ятьох від нас.

— Я зараз.

Дім квапливо покрокував до чергового, не забуваючи час від часу оглядатися й тримати руку під полою плаща. На місці чергового я такого підозрілого типа до себе й близько не підпустила б!

— Я можу вам чим-небудь допомогти? — тихо запитав Афарас.

— Ви?! — я оглянула його з голови до ніг, чмихнула презирливо (я ще не забула його спалах у вагоні). — У вас же немає іншої машини?! І чорних котів ви боїтеся.

Він боявся Емі. Він тримав Клюса трохи на відстані, щоб не торкнутися чорного клубка, який скрутився на хлопчиську, і вигляд мав досить безглуздий.

— Я не люблю чаклунства.

— При вокзалі неодмінно є філія Захисників щирої віри, можете звернутися туди!

Наша сутичка закінчилася, тільки-но почавшись: повернувся Дім.

— Пітьма забери! Два тижні, як скасовано нічні польоти, до ранку нема рації шукати повітроплави. Черговий сказав, що найближчий готель за півтора квартали звідси. Переночуємо там.

Ми стояли на самісінькій межі освітленої ділянки між станційним постом і багажним відділенням поруч із величезною клумбою, повністю засадженою айстрами, хризантемами й іще якимись осінніми квітами із сильним нудотним запахом. Від цього запаху в мене трохи запаморочилася голова й тому, коли з-за рогу багажного відділення вийшов манекен, я подумала, що це галюцинація. Він був одягнений точнісінько, як ті двоє, що рекламують шанні в