Воно - Стівен Кінг

Тепер уже й Едді упав на берег ручаю і качався там, ухопившись за живіт, підвиваючи. Йому вторував Бен – голова між колін, сльози чвиркають йому з очей, шмарклі звисають з носа довгими, білими пагонами – реготом, наче якась гієна.

Біл сів разом із ними, і поволі, помалу всі троє заспокоїлися.

– У цьому насправді є й одна гарна штука, – нарешті сказав Едді. – Якщо Баверз ходитиме на літні заняття, тут ми його не будемо часто бачити.

– Ви часто граєтеся в Пустовищі? – запитав Бен.

Це була ідея, яка й за тисячу років самому йому не впливла б до голови – не з тією репутацією, що мало Пустовище, – але тепер, коли він перебував тут, воно зовсім не здавалося йому поганим. Фактично, ця ділянка низького берега була дуже приємною у надвечір’ї, що поволі торувало собі шлях до присмерку.

– З-з-звичайно. Тут ло-о-овкенько. П-п-переважно ніхто нас тут в-в-внизу не ту-у-урбує. Б-б-баверз і ті інші х-х-хлопці сюди не хо-о-одять, у-у-у всякому разі.

– Ти й Едді?

– Р-р-р… – Білл замотав головою. Коли він затинається, обличчя в нього жужмиться, наче вогка ганчірка для посуду, зауважив Бен, і раптом йому майнула дивна думка: Білл зовсім не заїкався, коли передражнював балачку Генрі Баверза. – Річі! – вигукнув нарешті Білл, на мить замовк, а потім продовжив: – Річі Т-т-тозіер з-з-звичайно теж ходить сюди. Але в-він з його т-т-татом збиралися сьо’дні прибирати в себе на г-о-о-о…

– Горищі, – переклав Едді й кинув у воду камінчик. Хлюп.

– Йо, я його знаю, – сказав Бен. – Ви, хлопці, часто сюди приходите, еге?

Ця думка причаровувала його, а також змушувала відчувати якусь журбу.

– Д-д-доволі часто, – підтвердив Білл. – Чо-о-ом би тобі не п-п-повернутись сюди з-з-завтра? М-м-ми з Е-е-едді на-а-амагались зробити г-г-греблю.

Бен не міг вимовити нічого. Він був вражений не лише самою цією пропозицією, а тією простою й природною невимушеністю, з якою вона йому надійшла.

– Може, робитимемо щось інше, – сказав Едді. – Однаково ця гребля не працювала аж так круто.

Бен підвівся й підійшов до потічка, обтрушуючи землю зі своїх величезних сіданок. По обох боках ручая все ще залишалися сплутані купки дрібних гілок, але всі інше, що вони до того тримали разом, було змито водою.

– Вам варт знайти кілька дощок, – сказав Бен. – Дістати дошки й прокласти їх у ряд… одна проти одної… як хліб у сандвічі.

Білл з Едді дивилися на нього, зачудовані. Бен укляк на одному коліні.

– Дивіться, – повів мову він, – дошки тут і тут. Ви встромляєте їх у річище одна проти одної. Ясно? А потім, до того як їх встигне змити вода, ви засипаєте проміжок між ними камінням і піском…

– М-м-ми, – озвався Білл.

– Га?

– Це робимо м-м-ми.

– О, – промовив Бен, почуваючись дурнем і маючи вигляд (як він був упевнений) вкрай ідіотський. Але його не турбувало, дурним він виглядає чи ні, бо раптом він відчув себе дуже щасливим. Він навіть не міг пригадати, коли востаннє почувався таким щасливим. – Йо. Ми. У всякому разі, якщо ви – ми – заповнимо той проміжок камінням і всяким таким, воно встоїть. Вища за течією дошка в міру накопичення води спиратиметься на каміння й землю. Друга дошка відхилятиметься назад і, я гадаю, за деякий час її змиє, але якщо ми матимемо третю дошку… гаразд, дивіться.

Він рисував ломачкою по землі. Білл і Едді Каспбрак, нахилившись, вивчали цей маленький рисунок з уважливою цікавістю:

– Ти колись раніше вже будував греблю? – спитав Едді тоном поштивим, мало не благоговійним.

– Та ні.

– З-з-звідки ж то-о-оді ти знаєш, що це д-д-діятиме?

Бен глянув на Білла спантеличено:

– Звісно, що діятиме, чому б йому не діяти.

– Але з-з-звідки ти це з-з-знаєш? – перепитав Білл. Бен уторопав, що тон запитання не саркастично недовірливий, а щиро зацікавлений. – З-з-звідки тобі ц-ц-це відомо?

– Я просто знаю, – сказав Бен. Він знову подивився вниз на свій рисунок на землі, немов щоб самому впевнитися. Він ніколи в житті не бачив насипної перемички, ні зображення її, ні в дійсності, тож не мав поняття, що накреслив щойно доволі чітку її схему.

– Г-г-гаразд, – промовив Білл і поплескав Бена по спині, – п-о-о-обачимося з-а-а-автра.

– О якій годині?

– М-м-ми з Е-е-едді п-п-приїдемо сюди о пів на д-д-дев’яту чи десь т-т-так…

– Якщо ми з мамою ще не чекатимемо в тому трамвпункті, – сказав Едді й зітхнув.

– Я принесу якісь дошки, – сказав Бен. – Там в одного старого, в сусідньому кварталі, їх ціла купа. Я потягну кілька.

– Принеси й припаси ще якісь, – сказав Едді. – Щось поїсти. Типу сенд-віджів, «Рінг-Дінгів»289, отаке щось, сам розумієш.

– Окей.

– А з-з-зброя я-а-а-кась у тебе є?

– У мене є духова рушниця «Дейзі». Мама подарувала мені її на Різдво, але вона біситься, якщо я стрельну з неї в хаті.

– П-п-принось її сю-у-уди, – сказав Білл, – може, п-п-пограємо у-у-у війну.

– Окей, – радісно погодився Бен. – Слухайте, мені вже треба мотати додому, а ви, хлопці?

– Н-н-нам теж, – сказав Білл.

Всі троє пішли з Пустовища разом. Бен допоміг Біллові виштовхати Сілвера на узбіччя. Едді тягнувся позаду них, знову захрипло дихаючи й нещасно розглядаючи на собі заплямовану кров’ю сорочку.

Білл попрощався і натис на педалі, віддаляючись геть з криком на всю силу легень: «Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!»

– Оце так велетенський велик, – промовив Бен.

– Закластися на власну шкуру, – відгукнувся Едді. Він зробив черговий ковток зі свого інгалятора й тепер знову дихав нормально. – Він інколи возить мене з собою ззаду, на багажнику. Мчить так швидко, що мало не до всирачки лячно. Добрий він чувак, Білл тобто. Останні слова він промовив ніби між іншим, проте очі його проказували дещо більш щире. У них світилося обожнення. – Ти ж знаєш, що трапилося з його братом, авжеж?

– Ні, а що з ним?

– Вбитий минулої осені. Хтось його замордував. Геть відірвав йому одну руку, просто наче крильце в мухи.

– Йсусе-голубчику!

– Білл зазвичай лише трохи заїкався. Тепер же в нього з цим зовсім погано. Ти помітив, що він заїкуватий?

– Ну… трішки.

– Але голова в нього не заїкувата – тямиш, що я кажу?

– Йо.

– Взагалі, я тобі оце розповів, тому що, якщо ти хочеш, аби Білл був тобі другом, краще з ним не балакати про його меншого брата. Не питайся в нього ні про що таке в усякому разі. Він досі весь роздрочений щодо того.

– Чуваче, я би теж був, – промовив Бен. Тепер йому вже нечітко пригадувалося щось про того малюка, убитого минулої осені. Він загадався, чи його мати думала про Джорджа Денбро, коли подарувала йому годинника, якого він зараз носить, чи про більш недавні вбивства, – це ж трапилося відразу після того великого потопу?

– Йо!

Вони вже прийшли до рогу Канзас- і Джексон-стрит, де мусили розійтися. Тут і там бігали діти, грали в ловитки, перекидали бейсбольні м’ячі. Повз Бена з Едді продефілював якийсь малий придурок у великих синіх шортах і єнотовій шапці, як у Дейві Крокетта, одягненій задом наперед так, що її хвіст висів йому між очима290. Він котив хула-хуп і кричав: «Ловлю хупом, егей, хлопці! Довлю хупом, хочете?»

Ці двійко