Битва королів - Джордж Мартін

— Їм потрібен хліб, а не обіцянки.

— Видам їм сьогодні хліба — завтра в мене під брамою стоятиме вдвічі більше... Хто ще?

— Чорний брат зі Стіни. Стюард каже, привіз у глечику якусь зотлілу руку.

Тиріон зажурено всміхнувся.

— Дивно, що її ніхто ще досі не з’їв. Я так розумію, з ним потрібно зустрітися. Це випадково не Йорен?

— Ні. Якийсь лицар. Торн.

— Сер Алісер Торн?

З усіх чорних братів, які стрілися Тиріону Ланістеру на Стіні, сер Алісер Торн сподобався йому найменше. Лихий і ниций, зате з завищеною самооцінкою.

— Якщо так подумати, зустрічатися з сером Алісером просто зараз мені щось не хочеться. Знайди йому затишну келію, де ніхто вже рік не міняв циновок, і хай ота його рука ще трохи потліє.

Пирхнувши, Брон пішов собі, а Тиріон почав важко дертися гвинтовими сходами. Човгаючи через зовнішній двір, він чув, як з брязкотом поїхали вгору звідні ґрати. Біля головної брами чекала сестра з великим почтом.

Сидячи на білому ступаку, Серсі вивищувалася над Тиріоном, наче богиня в зеленому.

— Брате,— привіталася вона без нотки тепла в голосі. Королева лишилася незадоволена з того, як він учинив із Джаносом Слінтом.

— Ваша світлосте,— ввічливо уклонився Тиріон.— Ви сьогодні прегарна.

Корона в неї була золота, а мантія — горностаєва. Позаду неї виднівся її верховий кортеж: сер Борос Блаунт з королівської варти, у білій кольчузі на плечах і з хмурим виразом на обличчі; сер Балон Свон, у якого з інкрустованого сріблом сідла звисав лук; лорд Гайлз Розбі, що хрипко кашляв — ще гірше, ніж зазвичай; піромант Галін з гільдії алхіміків, а ще новий фаворит королеви — кузен сер Лансель Ланістер, колишній зброєносець її покійного чоловіка, квапливо висвячений у лицарі на вимогу удови. В ескорті їхав Вайлар з двадцятьма гвардійцями.

— Куди сьогодні, сестро? — поцікавився Тиріон.

— Об’їжджаю брами, інспектуючи нові стріломети й вогнемети. Я й подумати не могла, що можна бути настільки байдужим до захисту міста, як ти,— Серсі втупилася в нього своїми ясними зеленими очима, прегарними навіть у своєму презирстві.— Мені повідомили, що з Небосаду виступив Ренлі Баратеон. Він з усіма силами прямує рожевим гостинцем.

— Вейрис мені теж про це доповів.

— Він може з’явитися тут ще до повні.

— Не такою неквапливою ходою,— запевнив її Тиріон.— Щовечора в різних замках він бенкетує, а на всіх перехрестях здійснює правосуддя.

— І щодня під його прапори стають нові вояки. Подейкують, зараз у нього сто тисяч війська.

— Багатенько.

— За ним стоїть Штормокрай і Небосад, дурнику,— кинула згори вниз Серсі.— Всі прапороносці Тайрелів, крім Редвинів, за яких ти маєш подякувати мені. Поки я тримаю в себе отих його рябих близнюків, лорд Пакстер сидітиме в Арборі й радітиме, що не доводиться втручатися.

— Шкода, що отой лицар квітів вислизнув з твоїх чарівних пальчиків. А вже у Ренлі й окрім нас повно турбот. Наш батько в Гаренхолі, Роб Старк у Річкорині... на його місці я б саме так і чинив: рухався потихеньку, виставляючи напоказ усьому королівству своє військо, спостерігав і чекав. Хай вороги воюють, поки сам я вичікую... Якщо Старк нас переможе, весь південь упаде Ренлі в руки, як манна з неба, а сам він не втратить ні вояка. А якщо піде не так, він зможе атакувати, поки наші сили будуть ослаблені.

Але Серсі це не задовольнило.

— Змусь батька привести на Королівський Причал своє військо.

«Де з нього не буде ніякої користі, окрім як заспокоювати тебе».

— Відколи це я здатен змусити до чогось батька?

Вона проігнорувала запитання.

— І коли ти плануєш звільнити Джеймі? Він вартий сотні таких, як ти.

Тиріон криво посміхнувся.

— Тільки, благаю, не каже це леді Старк. У нас не буде сотні таких, як я, на обмін.

— Батько, певно, збожеволів, що послав тебе. Ти ні на що не здатний.

Смикнувши повіддя, королева розвернула коня. З брами вона виїхали швидким клусом, розмаявши горностаєву мантію. Почет поквапився за нею.

Якщо по правді, не так лякав Тиріона Ренлі Баратеон, як його брат Станіс. Ренлі — пестунчик простолюду, але він ще ніколи не водив солдатів на війну. А Станіс — навпаки: він жорсткий, холодний, непохитний. Якби ж то знати, що відбувається на Драконстоні!.. але не повернувся ще ніхто з рибалок, яким Тиріон платив, щоб пошпигували за островом, і навіть євнухові вивідачі, які — як він заявляв — сидять у Станісовому замку, зловісно мовчать. При цьому неподалік узбережжя бачили смугасті облавки лісянських військових галер, а Вейрис отримав з Мира звістки, що перекупні капітани стають на службу Драконстону. Якщо Станіс нападе з моря, в той час як його брат Ренлі штурмуватиме браму, дуже швидко голова Джофрі опиниться на палі. «Що гірше, моя красуватиметься поруч». Гнітюча думка. Слід поміркувати, як найкраще вивезти Шей із замку, на той раз якщо станеться найгірше.

Під дверима світлиці стояв Подрик Пейн, втупившись у підлогу.

— Він там,— оголосив він пряжці на Тиріоновому поясі.— У світлиці. Мілорде... перепрошую.

Тиріон зітхнув.

— Поглянь на мене, Поде. Я нервую, коли ти балакаєш до моєї матні, особливо коли там гульфіка немає. Хто у мене у світлиці?

— Лорд Мізинчик,— Подрик спромігся швидко зиркнути йому в обличчя, а тоді квапливо опустив очі.— Тобто лорд Пітир. Лорд Бейліш. Скарбничий.

— Тебе послухати, то там цілий натовп.

Хлопець так згорбився, наче його вдарили, і Тиріон відчув безглузду провину.

Лорд Пітир, поклавши на коліно руку в рукавичці, сидів на підвіконні, апатичний і елегантний у своєму сливовому плюшевому камзолі й жовтому атласному плащі.

— Король з арбалетом у руках воює з зайцями,— сказав він.— Поки що перемагають зайці. Ходіть погляньте.

Щоб поглянути, Тиріону довелося стати навшпиньки. Внизу на землі лежав забитий заєць, а другий, стрижучи довгими вухами, подихав від арбалетної стріли в боці. На витоптаній землі валявся розсип використаних стріл, наче розвіяна бурею солома.

— Давай! — крикнув Джоф.

Ловець випустив зайця, якого тримав, і той помчав через двір. Джофрі спустив гачок арбалета. Стріла промазала на два фути. Заєць звівся на задні лапи, сіпаючи носиком у бік короля. Лаючись, Джофрі крутнув баранець, щоб натягнути тятиву,