Битва королів - Джордж Мартін
— ...вступили у війну зі Старками й Таллі? — Мізинчик похитав головою.— Крапля дьогтю у вашій діжці меду, Ланістере. Лайса ніколи не виставить лицарів проти Річкорину.
— Я цього й не проситиму. Ворогів нам не бракує. Її сили я використаю для протистояння з лордом Ренлі... або лордом Станісом, якщо той відпливе з Драконстону. А навзамін я обіцяю їй правосуддя у справі Джона Арина й мир у Видолі. Я навіть наречу отого її потворного сина хранителем Сходу — поверну йому батьків титул.
«Я хочу подивитися, як він летить»,— прозвучав у його пам’яті хлоп’ячий шепіт.
— А щоб закріпити угоду, віддам йому свою племінницю.
Він задоволено піймав у сіро-зелених очах Пітира Бейліша здивований погляд.
— Мірселлу?
— Коли виросте, одружиться з малим лордом Робертом. А доти буде у Гнізді за годованку леді Лайси.
— А що про цей тактичний хід думає її світлість королева?
Коли Тиріон знизав плечима, Мізинчик розреготався.
— Я так і знав. А ви небезпечна людина, Ланістере, хай і така маленька. Так, цю пісню я можу Лайсі заспівати,— на вустах його знов промайнула хитра посмішка, а очі збитошно зблиснули.— Якщо захочу.
Тиріон вичікувально кивнув, знаючи, що Мізинчик не витримає довгої мовчанки.
— Отож,— провадив лорд Пітир по паузі геть безсоромно,— що ви приберегли для мене?
— Гаренхол.
Цікаво було спостерігати за його обличчям. Батько лорда Пітира був меншим з найменших лордів, а дід — безземельним лицарем-бурлакою: по народженні він отримав хіба кілька кам’янистих акрів спустошеного вітром узбережжя на Пальцях. А Гаренхол — ласий шматок у Сімох королівствах, з розлогими, багатими й родючими землями, з найвеличнішим у королівстві замком... і таким просторим, що поряд з ним просто карликовим здається Річкорин, у якому Пітир Бейліш зростав як годованець дому Таллі і з якого його швидко викинули, щойно він наважився звести погляд на дочку лорда Гостера.
Мізинчик якусь хвильку поправляв брижі на своєму плащі, але Тиріон помітив голодний блиск у цих котячих очах. «Ось ти і в моїх руках»,— здогадався він.
— Гаренхол проклятий,— за мить мовив лорд Пітир знудьгованим голосом.
— То розваліть його до тла та збудуйте наново на свій смак. Коштів вам не бракуватиме. Я збираюся наректи вас сюзереном Тризуба. Бо цим лордам приріччя, як бачите, довіряти не можна. То хай присягнуть вам на вірність, якщо не хочуть земель позбутися.
— І Таллі теж?
— Якщо на той час іще залишаться Таллі.
Мізинчик у цю мить був схожий на хлопчика, що крадькома відкусив від стільника. Наче і бджіл треба в полі зору тримати, та мед такий солодкий!
— Гаренхол з усіма землями і прибутками,— замислився він.— Одним штрихом ви поставите мене в ряд найзаможніших лордів королівства. Не сприйміть це за вияв невдячності, але... чому?
— Ви добре прислужилися моїй сестрі у справі спадкоємства.
— Джанос Слінт також. Йому теж нещодавно дарували Гаренхол — і тут-таки забрали, бо вже не потребували його послуг.
— Ви мене впіймали, мілорде,— розсміявся Тиріон.— Що я можу сказати? Ви мені потрібні, щоб завоювати леді Лайсу, а от Джанос Слінт — ні,— він криво знизав плечима.— Ліпше ви сядете на престол Гаренхолу, ніж Ренлі — на Залізний трон. Невже не ясно?
— Все ясно. Ви ж розумієте, що мені, можливо, знов доведеться спати з леді Лайсою, щоб вона згодилася на цей шлюб?
— Не маю сумніву, що завдання вам до снаги.
— Колись я так сказав Неду Старку: опинившись у ліжку з потворною жінкою, найліпше заплющити очі й не зупинятися,— з’єднавши кінчики пальців, він утупився в Тиріонові різнобарвні очі.— Дайте мені тиждень — уладнати справи й домовитися за корабель, що доправить мене в Мартингород.
— Чудово.
Гість підвівся.
— Ранок видався на диво приємний, Ланістере. І плідний... для нас обох, сподіваюся,— уклонився він і, розмаявши приполи жовтого плаща, рушив до дверей.
«Другий»,— подумав Тиріон.
І піднявся до себе в спальню, де збирався дочекатися Вейриса, який мав незабаром з’явитися. Під вечір, як він гадав. А може, коли місяць зійде, хоча ліпше не так пізно. Сьогодні Тиріон сподівався навідати Шей. Та коли за годину Голт з кам’яних воронів оголосив, що напудрений гість уже під дверима, це стало приємним сюрпризом.
— Жорстока ви людина — так мучити великого мейстра,— дорікнув Тиріону євнух.— Він не вміє тримати таємниць.
— Обзивали ворони крука чорним... Чи ви не хочете знати, що я запропонував Дорану Мартелу?
— А може,— хихикнув Вейрис,— пташечки вже повідали мені.
— Справді? — Тиріон хотів це почути.— Кажіть.
— Дорняни у цій війні поки що трималися осторонь. Доран Мартел скликав прапори, але не більше. Всі знають, як він ненавидить дім Ланістерів, і всі гадають, що він приєднається до лорда Ренлі. Та ви хочете його відмовити.
— Це все очевидно,— мовив Тиріон.
— Єдина загадка — що ви запропонували за його вірність. Князь — людина сентиментальна, він і досі оплакує свою сестру Елію та її любе немовля.
— Колись батько сказав мені, що лорд ніколи не дозволить сентиментам перемогти амбіції... До того ж так сталося, що в нас звільнилося місце в малій раді, оскільки лорд Джанос убрався в чорне.
— Зневажати місце в раді не варто,— погодився Вейрис,— та невже цього буде досить, щоб гоноровий чоловік забув про вбивство рідної сестри?
— Навіщо ж забувати? — посміхнувся Тиріон.— Я пообіцяв йому віддати сестриних убивць, живих чи мертвих — як йому краще. Звісно, коли війна закінчиться.
Вейрис проникливо глянув на нього.
— Пташечки переказували мені, що князівна Елія вигукнула... одне ім’я... коли по неї прийшли.
— Хіба можна щось вважати секретом, коли всі це знають?
У Кичері Кастерлі всі знали, що Елію Дорнську з немовлям убив Грегор Кліган. Подейкували, він зґвалтував князівну, коли в нього на руках ще не просохли кров і мозок її сина.
— Цей секрет — підданий вашого батька.
— Батько перший скаже вам, що п’ятдесят тисяч дорнян варті одного скаженого пса.
Вейрис погладив припудрену щоку.
— А якщо князь Доран вимагатиме не тільки лицаря, який вчинив це, а й лорда, який віддав наказ?..
— Повстання очолив Роберт Баратеон. Зрештою, всі накази виходили від нього.
— Роберта на Королівському Причалі не було.
— Як і Дорана Мартела.
— Отож. Кров на догоду його самолюбству, місце в раді — на
