Битва королів - Джордж Мартін

— Це потішить Гловерів,— сказав сер Родрик,— а може, і душу покійного лорда Горнвуда, але навряд чи цим ми здобудемо прихильність леді Горнвуд. Хлопець їй не рідний.

— І все ж,— сказав мейстер Лувін,— варіант слід розглянути. Леді Донелла вже не зможе народити, вона сама сказала. Якщо не байстрюк, тоді хто?

— Можна мені йти? — Бран чув у дворі дзвін мечів — це зброєносці брязкали крицею об крицю.

— Як зволите, королевичу,— озвався сер Родрик.— Ви добре впоралися.

Бран зашарівся від задоволення. Вдавати лорда виявилося не так нудно, як він боявся, а що леді Горнвуд забрала значно менше часу, ніж лорд Мандерлі, то ще лишилося кілька годин до сутінок і можна провідати Літо. Якби сер Родрик і мейстер дозволяли, він би щодня проводив час з вовком.

Не встигли вони з Годором зануритись у богопраліс, як з-під дуба випірнув Літо — наче знав, що вони прийдуть. А ще Бран запримітив струнку чорну постать, яка визирала з заростів.

— Кошлаю! — покликав він.— Кошлаю, до мене!

Але Риконів вовк зник так само швидко, як і з’явився.

Годор добре знав Бранове улюблене місце, отож відніс його на берег ставка під широким шатром серцедерева, де завжди прихиляв у молитві коліна лорд Едард. Поверхнею води розходилися брижі, й віддзеркалення віродерева мерехтіло і танцювало. Однак вітру не було. Якусь мить Бран почувався збитим з пантелику.

І тут з гучним плюском посеред ставка випірнула Оша — так раптово, аж Літо, загарчавши, відстрибнув. Годор теж відскочив, перелякано скиглячи «Годор, годор», поки Бран заспокійливо не поплескав його по плечу.

— Як ти тут можеш плавати? — запитав він Ошу.— Хіба не холодно?

— Я змалечку бурульки смоктала, хлопче. Люблю холод,— Оша підпливла до каміння та, стікаючи водою, звелася на повен зріст. Вона була гола, і шкіра вкрилася сиротами. Підповзши ближче, Літо обнюхав її.— Я хотіла торкнутися дна.

— Я й не знав, що там є дно.

— Може, й нема,— широко всміхнулася вона.— Ти чого витріщився, хлопче? Ніколи жінки не бачив?

— Бачив! — Бран сотні разів купався зі своїми сестрами, а ще бачив служниць у гарячих джерелах. Однак Оша була зовсім інша: жилава й клинцювата, а не м’яка й округла. Руки — самі м’язи, а груди пласкі, мов два порожні гамани.— У тебе чимало шрамів.

— Наслідки запеклих сутичок,— підняла вона коричневу сукню без пояса, струсила з неї листя й натягнула через голову.

— З велетами?

Оша запевняла, що за Стіною і досі мешкають велети. «Може, одного дня і я їх побачу...»

— З людьми,— підперезалася вона мотузкою.— Найчастіше з чорними воронами. Одного ворона я навіть убила,— сказала вона, струшуючи волоссям. Відтоді як вона з’явилась у Вічнозимі, воно відросло вже поза вуха. Тепер Оша здавалася ніжнішою, аніж та жінка, що якось у вовчому лісі хотіла пограбувати й убити Брана.— На кухні сьогодні базікали про тебе й тих Фреїв.

— Хто? Що казали?

Вона кисло всміхнулася.

— Що тільки дурний хлопчак глузує з велета і що світ здурів, коли захищати його доводиться каліці.

— Годор не зрозумів, що вони з нього глузують,— сказав Бран.— І взагалі він ніколи не б’ється.

Йому пригадалося, як одного разу він маленьким ще ходив на ринкову площу з мамою і септою Мордейн. З собою за носія вони взяли Годора, але той кудись поблукав, а коли вони його нарешті розшукали, виявилося, що якісь хлопчаки дубцями загнали його у провулок. «Годор!» — кричав і кричав він, кулячись і затуляючись, але так і не підняв руки на своїх мучителів.

— Септон Чейл каже, що в нього ніжна душа.

— Ага,— озвалася вона,— а руки такі міцні, що він, як захоче, людині голову з в’язів скрутить. І все ж ліпше він хай стережеться того Волдера. І він, і ти — обидва. Великого, якого кличуть Малим,— як на мене, то влучне прізвисько. Великий зовні, а всередині малий, і підлий до шпику кісток.

— Мене він образити не наважиться. Хай що він там каже, а Літа він боїться.

— То він, схоже, не такий дурний, яким здається...— Оша теж завжди остерігалася деривовків. У день її полонення Літо з Сіровієм роздерли на криваві кавалки трьох дикунів.— А може, і такий. А з цього біда може вийти,— вона зав’язала волосся.— Тобі ще сняться вовчі сни?

— Ні.

Бран не любив розмов про сни.

— Королевичу слід навчитися краще брехати,— розсміялася Оша.— Що ж, твої сни — твоя справа. А моя справа — кухня, тож пора мені вже вертатися, поки Гейдж не почав репетувати й розмахувати отою своєю дерев’яною ложкою. З вашого дозволу, королевичу.

«Не варто було їй згадувати про вовчі сни»,— подумав Бран, поки Годор ніс його нагору в спальню. У ліжку він, скільки міг, боровся зі сном, але врешті-решт, як завжди, піддався. Вночі йому наснилося віродерево. Вдивлялося в нього своїми червоними очима, промовляло до нього своїми кривими дерев’яними вустами, а з білого гілля, ляпаючи крилами, злетів триокий ворон і, дзьобаючи Брана в обличчя, викрякував його ім’я голосом пронизливим і гострим, як меч.

Прокинувся Бран від сурмління ріжків. Удячний за тимчасове полегшення, він звівся на лікті. Чулося іржання коней і гучні крики. «Ще гості приїхали, і якщо судити з галасу, всі вже п’яненькі». Схопившись за скоби, Бран переліз із ліжка на підвіконня. На прапорі виднівся велет у розірваних ланцях, тобто з північних земель за Останньою рікою прибули Амберові люди.

Наступного дня на аудієнцію прийшли двоє з них — галасливі дядьки Великого Джона, що вже вступили в зиму життя свого: бороди їхні були такі ж білі, як і ведмежі шуби на плечах. Один називався Морс; якось крук, прийнявши його за мертвого, видзьобав йому око, тож тепер в очниці чоловік мав шматочок драконового скла. У казці старої Нан він, схопивши крука, відкусив йому голову, після чого й отримав прізвисько Крукохарч. А от розповідати, чому його кощавий брат Готер прозивається Хвойдозгуб, стара Нан не схотіла.

Не встигли вони розсістися, як Морс попросив дозволу одружитися з леді Горнвуд.

— Великий Джон — міцна правиця Юного Вовка, всі це знають. Хто краще від Амбера захистить удовині володіння, і хто з Амберів кращий за мене?

— Леді Донелла ще в жалобі,— сказав мейстер Лувін.

— Під шубою в мене гарні